style="font-size:15px;"> – Звідки ви знаєте моє ім’я?
– Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?
– Уже майже пів на одинадцяту вечора.
– Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.
Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.
– Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?
– Ні, не тут.
Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.
– Вам доведеться повідомити мені більше.
Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять – щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.
– То як вас звати? – запитала я.
– Лілі. Лілі Готон-Міллер, – сказала вона і трохи підняла голову. – Я хочу поговорити з вами про мого батька.
– Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.
Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.
– У нього інше прізвище. – Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. – Мого батька звали Вілл Трейнор.
Лілі Готон-Міллер стояла посеред моєї вітальні та роздивлялася мене з неупередженим інтересом науковця, який розглядає новий вид гнойового черв’яка.
– Ого, що це на вас за одяг?
– Я… я працюю в ірландському пабі.
– Танцюєте? – Вона явно втратила до мене інтерес, повернулась і почала оглядати кімнату. – То ви що, живете тут? А де ваші меблі?
– Я щойно переїхала.
– Диван, телевізор та дві коробки з книжками? – Вона кивнула в бік крісла, де я сиділа. А я ніяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона мені сказала.
Зрештою я підвелася.
– Піду наллю собі щось випити. Тобі щось принести?
– Можна колу. Якщо тільки вина у вас немає.
– А скільки тобі років?
– А чого ви питаєте?
– Я не розумію… – Я стояла за стійкою в кухні. – У Вілла не було дітей. Я б знала. – Я насупила брови, починаючи щось підозрювати. – Це що, якийсь жарт?
– Жарт?
– Ми з Віллом… ми багато говорили. Багато. Він би мені сказав.
– Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не біситься кожного разу, коли я вимовляю його ім’я, – як решта моєї родини.
