на касовому апараті однією рукою та обсмикуючи ту спідницю другою.
Він швидко обернувся та ступив декілька кроків назад.
– Що ви сказали?
– Нічого.
– Ні, сказали.
– Сказала, що запам’ятаю на майбутнє. Дуже дякую, що нагадали мені про це, – відповіла я та солодко посміхнулася.
Декілька секунд він мовчки на мене дивився – довше, ніж це було б комфортно для нас обох. А потім сказав:
– Прибиральниця знову захворіла. Так що спочатку приберіть у чоловічому туалеті, а потім займетеся баром.
Він дивився просто мені в очі – наче кидав виклик. Я нагадувала собі, що не можу втратити цю роботу, та мовчала. Потім глитнула.
– Добре.
– До речі, у третій кабінці непорядок.
– Пречудово, – відповіла я.
Він розвернуся у своїх до блиску наполірованих туфлях і зник у кабінеті. Я подумки послала йому декілька стріл вуду в голову.
– Цього тижня наша з вами зустріч у «Жити далі» буде присвячена почуттю провини, провини того, хто залишився живий, провини за те, що недостатньо зроблено… Нерідко саме це почуття не дає рухатися вперед.
Марк чекав, поки ми передавали по колу бляшанку з печивом, потім відкинувся на спинку свого стільця та склав долоні. Тихий невдоволений гомін, викликаний явно не печивом «Бурбон», він ігнорував.
– Я часто лютував на адресу Джиллі, – промовив Фред у тиші. – Ну, коли в неї почало розвиватися слабоумство. Вона ставила брудні тарілки в шафи, а я потім знаходив їх там за декілька днів… Мені соромно – я навіть накричав на неї кілька разів, – він витер око. – До того вона була такою чудовою господинею. І це було найгірше.
– Ти жив зі слабоумством Джиллі дуже довго, Фреде. Треба бути суперменом, щоб не втрачати контролю.
– Брудні тарілки звели б мене з розуму, – сказала Дафна. – Я б точно жахливо лаялася.
– Але ж це не її провина, правда? – Фред випростався на стільці. – Я часто думаю про ті тарілки. Якби тільки можна було повернути минуле… Я б просто їх вимив і нічого б не став казати. Просто обійняв би її.
– Я іноді фантазую про різних чоловіків у метро, – сказала Наташа. – Буває, підіймаюсь на ескалаторі та зустрічаюсь поглядами з якимось чоловіком, який спускається. І ще перш ніж я доїду до кінця, у мене в голові вже цілі наші з ним стосунки: як він зараз кидається вгору ескалатором, бо між нами виникло щось магічне, як ми стоїмо одне проти одного та дивимось у вічі серед натовпу людей на гілці Пікаділлі, як ми потім ідемо в якийсь бар, і вже оп – і ми…
– Наче фільм Річарда Кертіса,[18] – зауважив Вільям.
– А мені подобаються його фільми, – втрутився Суніл. – Особливо той, про акторку та чоловіка в штанях.
– «Шеффердз-Буш», – підказала Дафна.
Повисла пауза.
– Та ні, мабуть, «Ноттінґ-Гілл»,[19] – задумався
Режисер, відомий своїми романтичними комедіями – наприклад, фільмами про Бріджит Джонс.
Шеффердз-Буш, як і Ноттінґ-Гілл, – назва лондонського району.
