б добре, аби після нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крім того, є й інші думки: якщо вона і справді його дочка, то страшенно несправедливо, що він ніколи її не знав; як із цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустріч із нею могла змінити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… – Мій голос затнувся, і я змовкла.
Сем відхилився на стільці та насупив брови.
– Саме через цього чоловіка ви тепер відвідуєте групу підтримки?
– Так.
Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чим Вілл для мене був.
– Я не знаю, що робити, – сказала я. – Чи знайти її, чи полишити все це?
Він думав, роздивляючись місто навколо нас.
– А що б він зробив?
Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловіка з відкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усі мої думки кудись зникли.
– Ви як?
Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч – вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя – він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою – він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»
– Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…
Сем відсунув свій стілець та підвівся.
– Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…
– Усе було добре, просто…
– Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, – заперечив він, коли я почала шукати гаманець, – я заплачу за ваш сік.
Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.
Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина – декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.
Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.
«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»
Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.
– Дякую, це все, – відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.
– Вечірка, мабуть?
– Що?
– Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. –
