закотила очі.
У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі – та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер:
– Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була?
– Він мені не тато.
– Облиш свої жарти, юна леді. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нічого не сталося! Ти що, не розумієш, якого клопоту нам завдала? Я півночі просиділа з твоїм братом, а потім так і не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Мені довелося скасувати поїздку в гості до бабусі Готон, бо ми не знали, що з тобою.
Лілі спокійно дивилася на неї.
– Ви нечасто переймаєтеся, що зі мною.
Жінка від злості заклякла. Вона була дуже стрункою – мені здалося, що це від екзотичних дієт чи несамовитих фізичних навантажень. Волосся було красиво й дорого підстрижене й пофарбоване – так, що й не скажеш, що це ненатуральний колір. Джинси на ній, як я зрозуміла, були дизайнерські. Її видавало тільки обличчя: неймовірно стомлене, хоч і гарно засмагле.
Вона різко повернулася до мене:
– Це у вас вона була?
– Так, але…
Вона оглянула мене з голови до ніг – і, вочевидь, їй не надто сподобалось побачене.
– Ви знаєте, скільки проблем завдали нам? Ви взагалі уявляєте, скільки їй років? Що взагалі ви хочете від такої дівчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять?
– Узагалі-то, я…
– Тобто ось у цьому справа? – звернулася вона до дочки. – У тебе стосунки з цією жінкою?
– Ой, мамо, та замовкни вже! – Лілі знов заволоділа ананасами й доїдала їх. – Це не те, що ти думаєш. Вона ні в чому не винна. – Дівчина на мить замовкла, щоб з’їсти останній шматочок. Може, для більшої драматичності. – Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька.
Таня Готон-Міллер сиділа, спираючись на численні подушки кремового дивана, та мішала ложкою каву. Я притулилася на іншому кінці дивана, роздивляючись здоровенні свічки «Диптік» та художньо розкладені журнали «Інтер’єр». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо мені здавалося, що обов’язково розіллю каву собі на коліна.
– Звідки ви знаєте мою дочку? – спитала вона втомлено. У неї на безіменному пальці красувалися два діаманти – я таких великих у житті не бачила.
– Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона.
Якусь мить жінка обдумувала це.
– І ви доглядали Вілла Трейнора?
– Так. До самої його смерті.
Запала недовга пауза, протягом якої ми обидві уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло.
– Мої сини, – зітхнула вона. – У них є проблеми з поведінкою.
– Вони від…?
– Вони не від Вілла, якщо ви про це.
Знову
