мені не батько, – проревла Лілі.
Згори долетіли звуки чергової аварії та схвильований жіночий голос, який щось кричав незнайомою мені мовою. Іграшковий кулемет обстрілював повітря крихітними снарядами. Таня взялася за голову:
– Я не можу. Просто не можу.
Лілі схопила мене коло дверей.
– Можна пожити в тебе?
– Що?
– У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.
– Лілі, я не думаю…
– Ну тільки сьогодні… Будь ласка.
– О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас – день чи два. Вона складе вам чудову компанію. – Таня махнула рукою. – Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! – Її обличчя раптом задерев’яніло. – Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?
Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.
– Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної дочки. А вона просто плює на все. У чоловіка зараз проблеми в банку, у хлопців теж негаразди з поведінкою, а вона ні на йоту не робить нам життя простішим.
– Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці – ви взагалі відправили мене в пансіон.
– Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!
– Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину – тільки без мене! – Лілі знов до мене повернулася. – Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.
Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.
– Добре, – згодилася я. – Збирай речі. Я почекаю внизу. – Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.
Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?
Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.
– Тримай. – Вона простягла мені аркуш. – Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу – на випадок чогось непередбачуваного.
