style="font-size:15px;"> – Ну не знаю. Може, є ще щось? Крім того, що ти стрибаєш із дахів та приводиш додому давно загублених дітей. Може, ти збираєшся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану?
– Обіцяю нічого цього не робити. Поки що принаймні.
– Ну, дякувати Богові. Котра там уже година? Думаю, мені час чогось випити.
– Лілі, а де ти вчишся?
– У Шропширі, у маленькому пансіоні. Про нього мало хто чув – там майже самі лише багаті ідіоти та далекі родичі короля Молдови.
Ми всі зібралися в тісне коло за обіднім столом. І всі шестеро сподівалися, що нікому раптом не знадобиться в туалет, бо тоді б довелося всім уставати й відсувати стіл на шість дюймів у бік дивана.
– О, пансіон? Буфети, нічні вечірки та всяке таке? Це точно весело.
– Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескінченні «Снікерси» у багатьох дівчат почалися проблеми з травленням.
– Мати Лілі живе в Сент-Джонс-Вуд, – сказала я. – Лілі мешкає в мене – поки не познайомиться з іншою лінією своєї родини.
– Трейнори живуть тут уже багато поколінь, – сказала мама.
– Правда? Ви з ними знайомі?
Мама завмерла.
– Ну, не те щоб дуже…
– А який у них будинок?
Мамине обличчя скам’яніло.
– Про таке краще питати в Лу – це вона провела там… багато часу.
Лілі чекала.
Тато втрутився:
– Я працюю з містером Трейнором – він зараз завідує власністю.
– Дідусь! – раптом вигукнув мій дідусь та засміявся.
Лілі глянула на нього, а потім знову на мене. Я усміхнулася, хоча мені й досі ставало недобре, коли я чула ім’я містера Трейнора.
– Саме так, тату, – сказала мама. – Він буде Лілі дідусем – просто як ти. Хто хоче ще картоплі?
– Дідусь, – повторила Лілі, явно задоволена цим.
– Ми… ми зателефонуємо їм і скажемо, – пояснила я. – А якщо хочеш, то дорогою назад можемо проїхати повз їхній будинок, і ти його побачиш.
Моя сестра весь цей час сиділа мовчки. Лілі посадили поруч із Томом – може, для того щоб він трохи краще поводився. Хоча ще був ризик того, що він знову почне свої розмови про паразитів. Тріна уважно стежина за Лілі. Вона поставилася до цього з більшою підозрою, ніж мої батьки, – мама з татом просто приймали все, що я їм казала. Вона затягла мене нагору, поки тато показував Лілі сад, і поставила мені всі ті запитання, що вже давно бились у мене в голові, як пташка в клітці: «Ти й справді думаєш, що вона та, за кого себе видає? Чого вона хоче? І, нарешті, з якого дідька її рідна мати погодилася відправити її до тебе?»
– Як довго вона в тебе житиме? – пошепки спитала вона за столом, поки тато розповідав Лілі, як працювати з зеленим дубом.
– Ми про це не говорили.
У Тріни стало таке обличчя, що вона могла нічого й не казати: я ідіотка, і її це взагалі не дивує.
– Вона двічі в мене ночувала, Трін. І вона ще така мала.
– Я про це
