зморщила ніс від запаху цигарок. Глянула на годинник.
– Котра година?
– Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити.
– У мене вихідний. – Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радістю ковтнула, а потім здивовано глянула на чашку.
– Стривай-но. Звідки в тебе кава? Я ж замкнула вхідні двері.
– Я спустилася пожежною драбиною, – пояснила вона. – Грошей у мене не було, так що я розповіла продавцеві в кіоску, з якої я квартири, – він сказав, що ти можеш занести гроші пізніше. О, ти також винна йому за дві булочки з копченою сьомгою та сиром.
– Та ну? – Я хотіла, щоб мій голос звучав суворо, але раптом захотілося їсти.
Вона впіймала мій погляд.
– Ой, а булочки я вже з’їла. – Вона видихнула дим просто всередину кімнати. – У тебе в холодильнику малувато їжі. Тобі справді треба трохи обжитися тут.
Ця ранкова Лілі сильно відрізнялася від тієї дівчини, яку я минулого вечора знайшла на вулиці. Важко повірити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повністю вдягтися – чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собі води.
– Гей, як тебе… Луїзо! Позич мені трохи грошей? – погукала вона.
– Якщо це для того, щоб знову нализатися, то ні.
Вона без стуку зайшла в мою спальню – мені довелося прикритися кофтою.
– І можна я лишуся тут іще на одну ніч?
– Лілі, мені треба поговорити з твоєю мамою.
– Нащо?
– Мені треба більше інформації про те, що взагалі відбувається.
Лілі стояла у дверях.
– Ти не віриш мені.
Я жестом попросила її відвернутися, щоб я могла застебнути ліфчик.
– Вірю. Але давай домовимося: якщо ти від мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе більше.
Я саме натягла футболку, коли вона повернулася:
– Роби як хочеш. А мені ще треба речі забрати.
– Що? Звідки? Де ти ночувала?
Вона вийшла – наче й не чула запитання, – підняла руку й понюхала в себе під пахвою.
– Можна, я скористаюся твоєю ванною? Від мене страшенно смердить.
За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена – як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила – потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.
– Хто то був? Той хлопець учора? – Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.
– Та ніхто.
– Ти казала, що він твій хлопець.
– Ну, значить, хлопець. – Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду
