шокована – бо навіть не знала, що він став інвалідом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мій справжній батько – але раніше мама завжди тільки казала, що мій батько був козлом, який не хотів про мене чути.
– Вілл не був козлом.
Вона смикнула плечима.
– Ну а за її словами, був. У будь-якому разі, я намагалася щось спитати, але вона вічно все вивертала й казала, що я маю знати тільки одне: Виродок Френсіс є мені кращим батьком, ніж Вілл Трейнор міг будь-коли стати, і що мені краще припинити розпитування.
Я ковтнула води. Ніколи ще мені не хотілося вина так сильно.
– І що ти зробила?
Вона ще раз затяглася димом.
– Поґуґлила, що ж іще. І знайшла вас.
Мені треба було залишитися на самоті та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозуміло, що думати про цю гостру дівчину, яка ходила в мене по кімнаті та кресала навколо себе іскри.
– Так що, він зовсім нічого про мене не казав?
Я дивилася на її взуття: сильно потерті балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло відчуття, наче мене хтось наживлює на гачок.
– Скільки тобі років, Лілі?
– Шістнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в інтернеті фото, але, може, у вас є ще? – Вона оглянула кімнату. – Усі фотографії в коробках?
Вона зиркнула на картонні коробки в кутку. Цікаво, вона що, просто зараз їх відкриє та почне роздивлятися? Тоді вона точно знайде Віллів светр. Я запанікувала.
– Ем… Добре, Лілі. Це все… цього всього забагато, щоб усвідомити. Якщо ти та, ким себе називаєш, то нам із тобою… нам із тобою треба багато про що поговорити. Але вже майже одинадцята, і, я думаю, не треба починати цієї розмови зараз. Де ти живеш?
– Сент-Джонс-Вуд.[16]
– Добре. Ем… Твої батьки, мабуть, непокояться, де ти. Може, я дам тобі свій номер, і ми…
– Я не можу поїхати додому. – Вона відвернулася до вікна та звичним жестом струснула попіл. – Якщо чесно, я взагалі не маю тут бути. Я маю бути в школі – я в пансіоні вчуся. Там страшенна істерика через те, що я пішла. – Вона витягла телефон, наче про щось згадала, глянула на екран і скривилася. Телефон знову зник у кишені.
– Ну, тоді я не знаю… що б ще я могла, крім як…
– Тоді, може, я залишуся тут? Тільки сьогодні? Завтра ви б могли мені ще щось про нього розказати.
– Тут? Ні. Ні. Вибач, ні. Я тебе не знаю.
– Але ви знаєте мого батька. Так що, ви вважаєте, що він узагалі про мене не знав?
– Ти маєш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоїм батькам. Вони приїдуть по тебе. Давай…
Вона тупо дивилася на мене.
– Я думала, ви допоможете.
– Я допоможу, Лілі. Але це не найкращий…
– Ви не вірите мені.
– Я… я не знаю, що…
– Ви не хочете допомагати. Не хочете нічого робити. Що ви взагалі
Один із найдорожчих і найпрестижніших районів Лондона.
