познайомитися.
– Це ж ви були відсутня два місяці, правильно?
– Ну так. Я…
Він пройшовся повз розливальні пристрої та оглянув кожну пляшку.
– Я просто хочу, щоб ви зрозуміли: я не люблю, коли співробітники беруть нескінченні відпустки.
Моя шия сховалась у комірець.
– Хочу пояснити свою позицію, Луїзо. Я не з тих адміністраторів, хто заплющує на це очі. Я знаю, що багато де відпустки є способом заохочення, але тільки не там, де працюю я.
– Можете мені повірити, я б не назвала останні дев’ять тижнів заохоченням.
Він оглянув нижній бік таці й медитативно потер його великим пальцем.
Я зробила глибокий вдих і продовжила:
– Я впала з даху. Може, вам показати мої шрами після операцій? Щоб ви знали, що я навряд чи ще раз таке зроблю.
Він витріщився на мене.
– Не треба сарказму. Я не кажу, що ви збираєтесь і надалі влаштовувати нещасні випадки. Але ваша лікарняна відпустка pro rata[13] вашої нетривалої роботи тут була неприпустимо довгою. Ось і все, що я хочу сказати. Будь ласка, запам’ятайте це.
У нього були подібні до швидкісних автівок запонки.
– Ваше повідомлення отримане, містере Персіваль, – відповіла я. – У подальшому я докладатиму максимум зусиль, щоб уникнути майже смертельних випадків.
– Вам знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу її з комори. Який у вас розмір? 40? 42?
– 38. – Я здивовано дивилася на нього.
Його брова злетіла вгору. Моя теж – у відповідь. Він зник у своєму кабінеті, а Карлі схилилася над машиною для кави та солодко посміхнулася йому в спину.
– Придурок. Повний придурок, – сказала вона крізь зуби.
І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.
У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікні – не було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлі – а зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтами – потай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.
Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другу – на балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас нав’язувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього
Відносно (лат.).
