якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.
Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.
– Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?
– Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.
– Три роки, два тижні і два дні. – Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.
Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.
– Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, – сказав Марк. – Довго ви були разом?
– Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.
Дехто не зміг приховати подив у погляді.
– Це… Це не те щоб довго, – почувся голос.
– Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, – спокійно мовив Марк. – Як він пішов?
– Куди пішов?
– Помер, – допоміг Фред.
– А… Він… Ну, він укоротив собі віку.
– Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.
– Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.
Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.
Я глибоко вдихнула.
– Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця – бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.
– Смерть ніколи не має сенсу, – зауважила Дафна.
– Тільки якщо ти не буддист, – утрутилась Наташа. – Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки – і я його отрую. – Вона зітхнула. – А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.
– Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, – сказав Суніл. – Бачиш одну – думай про сотню.
– Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів – а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.
– Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться – у тілі когось іншого, правильно? – зауважив Фред.
– А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?
– Не хотів би я стати мухою, – висловив свою думку Вільям. – Мерзенні волохаті чорні створіння. – Він смикнув плечима.
– Та я ж не якась серійна вбивця, – спробувала захиститися Наташа. – Вас послухати – я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.
– Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.
– Думаю, варто нам повернутися до нашої розмови, – втрутився Марк, потираючи скроню. – Луїзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповісти нам свою історію. Хочеш розповісти більше про себе та свого – як його звали? Наприклад, як ви зустрілися. Ми тут усі довіряємо одне одному й пообіцяли, що наші історії ніколи не вийдуть за ці стіни.
Тут
