великої компанії, відомої на Волл-стрит, – той жив у чотириповерховому приватному будинку в місті й мав якісь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночі, – приємно знати, що завжди є хтось, хто зрозуміє. Хоч іноді мені дошкуляла заздрість: усі змогли жити далі. Усі чогось досягли.
– Як там Велике Яблуко?[15]
– Непогано? – Через австралійський акцент його відповіді звучали як питання.
Я лежала на дивані, закинувши ноги на підлокітник.
– Щось ти не все розказуєш.
– Ну гаразд. Мені підвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому – хочу полетіти на кілька тижнів побачитися зі старими. Буде непогано. Вони страшенно радіють: моя сестра вагітна. О, а ще я зустрів пташку з шикарною фігурою в барі на Шостій авеню – ми наче непогано порозумілись, я запросив її на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона відповіла, що зустрічається лише з тими, хто ходить на роботу в костюмі. – Він засміявся.
Я, як виявилось, усміхалася.
– Так що, твій халат її не влаштував?
– Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. – Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. – Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?
– Ну, живу. Наче. – Я знизала плечима.
– Досі спиш у його футболці?
– Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.
– О, ну добре мати щось про запас.
– А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.
– І як воно?
– Та відстій. Я там наче шахрайка.
Натан чекав.
Я трохи посунула подушку під голову.
– Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом – а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?… Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.
Запала коротка пауза, потім Натан відповів:
– Та ні, не накрутила, мала.
Я потерла очі.
– Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?
Ще пауза.
– Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.
Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.
– У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.
– Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.
– Ти говориш, як мій тато.
– Ну,
Неформальна назва Нью-Йорка.
