р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це підтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегації Центральної Ради Народової у Кракові про те, що про поділ Галичини на дві губернії «не може бути й мови». Незабаром мотивацію А. Добльгофа повторив новий прем’єр-міністр Ф. Стадіон, який у листі від 26 квітня 1849 р. рекомендував намісникові Аґенорові Ґолуховському схилити фактичного голову Головної Руської Ради М. Куземського до припинення дискусії щодо поділу Галичини. І справді відтоді Головна Руська Рада цієї справи більше відкрито не зачіпала.
До зміни пропозиції уряду щодо поділу краю чимало спричинився віце-президент губернаторства, а від січня 1849 р. намісник Галичини А. Ґолуховський, який у листах до столиці від 12 червня та 13 і 27 липня 1848 р. наполягав на збереженні неподільності краю під орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатів: одного у Львові, другого у Кракові. Якщо ця вимога про поділ була б задоволена, переконував він вищі інстанції у Відні, і «русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, в такому разі якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скипетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська частина Галичини при прогресі освіти і матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духівництва, так і згадане вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але з залізною послідовністю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі». В остаточному підсумку, адміністративний статус Галичини було збережено незмінним.
І все ж, український національний рух періоду «Весни народів» – це важлива сторінка в історії Галичини. Іван Франко, оцінюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий, що пізнішим поколінням майже на кожнім кроці приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 році».
Повстання 1–2 листопада. Кульмінаційним пунктом львівської «Весни народів» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрівало протягом тривалого часу. Починаючи з літа 1848 р. проурядові сили в Галичині, як і в усій Австрії, зміцнюючи свої позиції, почали переходити в контрнаступ. У відповідь на це присутні у Львові представники польського Демократичного товариства, відмовившись від співробітництва з лібералами з Центральної Ради Народової, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед міської бідноти, піднімаючи її на боротьбу проти монархічного режиму. Великі надії покладали демократи на національну гвардію, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементів із числа робітників, ремісників
