термін «Галичина» (нім. – Galizien) вживався для означення території Королівства Галичини та Володимирії (Східної Галичини), а Краків – для Великого Краківського герцогства (Західної Галичини). Або в окремих випадках деталізовано: Західна Галичина – для польських територій, приєднаних на рубежі XVIII – ХІХ ст., т. зв. Нової Галичини (дистрикти Вадовіце, Тарнув, Сонч), а Краків – для Краківського князівства, приєднаного 1846 р., тобто частини історичної Малопольщі. Після територіально-адміністративних змін 1866 р. термін «Галичина» уже вживався для означення усієї австрійської провінції – Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, князівствами Затор та Аушвітц. До розпаду імперії в політико-правовому обігу перебували терміни «Західна Галичина» для означення Великого краківського князівства, князівств Затор та Аушвітц, а також «Східна Галичина» – для історичної Галичини, – території колишнього Галицько-Волинського князівства чи воєводств Руського та Белзького у складі Речі посполитої.
Другий етап (1866–1873) розвитку органів управління був пов’язаний з початком територіальної децентралізації системи державного управління в Австрійській імперії. Цей процес був продиктований потребою виходу із затяжної політичної кризи шляхом відновлення діяльності крайових представницьких органів влади[18], які майже два роки не функціонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «історичних націй». Патент від 20 вересня 1865 р. анонсував зміну положень Лютневої конституції 1861 р., оскільки здійснювана до цього централізація виявилась «непрактичною», бо вона відбувалась без врахування існуючих національних потреб, «обґрунтованих історичними традиціями»[19]. План офіційного Відня полягав у остаточному «виокремленні» Транслейтанії, який мав реалізовуватись у поєднанні з подальшою автономізацією Галичини в межах Цислейтанії. Така трансформація у системі імперського управління здійснювалася на основі австро-угорської дуалістичної угоди та у формі певних «політичних концесій», які надавались галицьким полякам.
Поразка Австрійської імперії у Німецькій війні та втрата Габсбурґами Ломбардо-Венеційського королівства у 1866 р. значно активізували національні рухи. За напруженої суспільно-політичної ситуації у липні 1866 р. розпочалось у Відні активне обговорення вимоги галицьких поляків щодо ліквідації посади військового генерал-губернатора та відновлення намісництва на чолі з поляком. Зокрема, політика генерал-губернаторства у Львові асоціювалася у поляків з «австрійською тиранією», яка була наслідком запровадженого у лютому 1864 р. – квітні 1865 р. стану облоги Галичини. Санаційні заходи державних та крайових органів влади проявлялися в обмеженні конституційних свобод громадян та масових арештах учасників акцій протесту.
Намагаючись відновити політичну співпрацю державного апарату
У 1863–1864 рр. з метою протидії розгортанню чеського протестного руху були розпущені ландтаґи у Богемії та Моравії, а в Транслейтанії – Угорський, Хорвато-Славонський, Семигородський ландтаґи із запровадженням стану облоги, а також – через антидержавні виступи італійців ландтаґи в Тіролі, Трієсті, Далмації. У 1864 р. у Галичині була припинена діяльність Сейму та оголошено стан облоги через підтримку поляками Січневого повстання 1863 р. у Конгресовій Польщі.
Kaiserisches Patent vom 20. September 1865, womit die Wirksamkeit des durch das Kaiserliche Patent vom 26. Februar 1861 kundgemachten Grundsatzes über die Reichsvertretung sistiert wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1865. – Stück XXV. – Nr. 89. – S. 303–304.
