паралельних класів у вже існуючих польських гімназіях – у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквізації українці заснували приватні гімназії у Львові (1906), Копичинцях (1908), Яворові (1908), Рогатині (1909), Городенці (1909), а також приватні гімназійні курси – у Збаражі та Буську. Усі державні учительські семінарії, де українці мали можливість навчатися рідною мовою, були виключно утраквістичними закладами. У 1910 р. їх нараховувалося 9 з 26 (з них – 15 суто польських)[78].
Водночас закон про Крайову шкільну раду від 9 травня 1907 р. значно розширив її компетенцію. Цей орган одержав право виконувати управлінські функції не лише педагогічно-дидактичного, а й економічно-адміністративного характеру, а також призначати дисциплінарні стягнення для директорів та вчителів на основі погодження з міністерством[79].
Найпомітніше принцип етнічності виявлявся у реалізації мовних прав на рівні територіальних громад. Закон про мову автономних органів влади[80] від 9 квітня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обігу у сфері управління[81]. Мовою діловодства Крайового виділу зберігалася польська. Публікація його рішень, як і раніше, відбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий виділ продовжував комунікувати польською з політичними органами влади в краї, проте на звернення громадян та повітових рад був зобов’язаний відповідати їхньою мовою. Мова діловодства міст Львова та Кракова також незмінно залишилася польською. Державні органи та групи громадян з інших провінцій продовжували комунікувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичині на основі закону від 5 січня 1869 р., тобто на попередніх засадах – німецькою.
Мовою діловодства повітового представництва (повітових рад та повітових комітетів) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась діюча мова, яка була раніше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рішення про зміну мови громади чи повіту за наявності абсолютної більшості голосів (50 %+1) та кворуму не менше ¾ від її складу. На її засіданнях усі члени могли вільно користуватися рідною мовою з переліку крайових мов. Ради зобов’язувались відповідати на скеровані до них звернення від населенням тією ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власної комунікації з радами різних рівнів та групами громадян автономні органи влади використовували свою мову діловодства. Вони були уповноважені самостійно визначати мову підлеглих їм структур, тобто повітові ради – для повітових комітетів, громадські ради – для громадських управ.
Автономні органи влади зобов’язувалися повідомляти населенню про свою ухвалу щодо зміни мови діловодства: громадська рада – у громадах, повітова рада – у повіті. Про це вони ставили до відома також повітове староство та Крайовий виділ. Якщо процедура порушувалась, то повітове староство мало право ліквідувати рішення громадської ради, а Крайовий виділ відповідно – рішення повітової ради. Водночас ці положення
Österreichisches statistisches Handbuch für die im Reichsrate vertretenen Königreiche und Länder / Hg. von der k. k. Statistischen Zentralkommission. – Wien, 1912.– Jahrgang 30. – S. 362.
Gesetz vom 9. Mai 1907, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – Stück VIII. – Nr. 48. – S. 87–89.
Йдеться про органи крайового та місцевого самоврядування.
Gesetz vom 9. April 1907 über die Amtsprachen der autonomen Behörden // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – Stück IV. – Nr. 21. – S. 39–42.
