на кінець – регулювання сільсько- та лісогосподарської праці робітників та наймитів»[82].
Нові соціально-економічні умови спричинили розширення сфери організаційних компетенцій галицького намісництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментів, що підпорядковувалися 4 відділам чи секціям. Президіальний департамент мав відокремлений статус та здійснював нагляд за діяльністю адміністративних та поліцейських органів, вищих навчальних закладів, вищого духовенства, за виборами органів місцевого самоврядування, забезпечував діяльність Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, організацій, церковних установ, проведення зборів, здійснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрів, організацією допомоги населенню для подолання стихії, збиранням пожертв, проведенням лотерей, організацією діяльності поштової та телеграфної служб. У намісництві 10 січня 1911 р. було утворено окремий апробаційний технічний відділ з будівництва, який налічував 6 департаментів. Внаслідок поступового розростання апарат намісництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцій, які охоплювали 33 департаменти, окрім президіального бюро[83].
У краї поступово зростала кількість повітових староств – з 79 до 82 адміністративних одиниць. Нові повітові староства були утворені в Освєнцімі (1910), Сколе (1910) та Радехові (1911).
Запровадження принципу етнічності у функціонування політичної системи відбувалося паралельно з демократизацією виборчого права. Новий виборчий закон до Державної ради від 26 січня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84], що сприймалося українцями однозначно, як прогресивне явище. Порівнюючи результати парламентських виборів 1907 р. на основі загального голосування та сеймових виборів 1908 р. на основі цензово-куріального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дійшли висновку, що завдяки технології двоступеневого голосування українці у 1908 р. втратили близько 4 % голосів виборців на користь польських кандидатів та 7 % – на користь русофільських[85].
У новому виборчому законі були чітко виписані усі процедурні питання та передбачалась обов’язковість окремого приміщення для виборчої дільниці[86]. Додатково запроваджувались інститут спостерігачів від політичних партій, одночасні вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичині – двомандатні виборчі округи для сільських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було раніше[87].
У Галичині розподіл мандатів виглядав так: міських одномандатних округів – 34 (Західна Галичина – 13, Східна – 21), у сільських громадах усі 36 округи – двомандатні (Західна Галичина – 17, Східна – 19)[88]. Виборчі округи було поділено так, що у Східній Галичині
Gesetz vom 23. April 1909, mit welchem die Bestimmungen des § 18, der mit dem kaiserischen Patente vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, verlautbarten Landesordnung für das Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogsthume Krakau ergänzt werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1909. – Stück I. – Nr. 42. – S. 96.
ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 146. – Оп. 7. – Спр. 4795. – Арк. 433–434.
Виборчого права були позбавлені офіцери, які перебували на військовій службі, військове духовенство, жандарми, у тому числі й пенсіоновані.
Досі у сільських громадах правибори відбувалися у шинку, канцелярії війта чи у панському дворі, а вибори – у приміщенні повітового староства, що певним чином делегітимізувало весь виборчий процес та сприяло масовому явищу «хрунівства» (продажу голосів виборців за горілку та ковбасу). Нововведення демонстрували громадськості часткове виведення виборів поза вплив адміністративних чинників.
Gesetz vom 26. Jänner 1907, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – Stück IX. – Nr. 17. – S. 59—107.
