уважно вислухав тоді Джима, але однаково побрів потім, після цієї тривалої розмови, додому сумним. Я не відразу прийняв теорію Джима під назвою: «Всі ми гнемо горба на ендорфін». У той рік я таки отримав з геометрії свою законну трійку, мене довго лаяли і дорікали нею, але все-таки потім узяли з собою на ярмарок у луна-парк. Але там я чомусь не був щасливий і не отримав особливого задоволення, атракціони за рік добряче зостарілись, а кілька улюблених узагалі не працювало, і від тих, що були, рівень ендорфіну якось особливо не підвищувався.
Але поступово я почав ловити себе на думці, що не отримую задоволення від, здавалося б, речей, які мали приносити очевидну радість, а від усякої дурниці я буваю іноді щасливий. Щастя настає іноді в такий момент, коли його і не чекаєш, – бах, порадів якійсь дрібниці, всміхнувся і вже щасливий, відчуваєш, як там мозок ендорфінчиком уже тішиться, й тобі самому стає добре. І я почав намагатись отримувати кайф від усього, від усяких дрібниць, навіть од того, від чого раніше б засмутився, – я губив дріб’язок, що мені давали на обід у школі, й не засмучувався, а отримував задоволення від того, що просив у Джима або ще в кого іншого сандвіч. Я отримував двійку, йшов додому і радів тому, що можу ходити. Я лягав спати і кайфував од того, що в мене є окрема кімната, від того, що мені було що їсти на вечерю і ночами нас не бомблять. Я засинав щасливим від того, що знав: можливо, побачу прекрасні сни. Я почав дивитися навколо себе зовсім іншими, щасливими очима і побачив поруч прекрасних і теж щасливих людей – це і тітонька Джинджер, яка отримувала задоволення і від своєї торгівлі, і від походів до церкви, і навіть од витівок свого чоловіка. Той узагалі був із усіх боків щасливою людиною, але про нього трохи пізніше. Я бачив, якими щасливими очима дивиться на цей світ Джим, і я був вдячний йому за те, що він так навчив дивитись і мене. Але я також почав помічати навколо себе і купу глибоко нещасних людей, які жили, як їм здавалося, дуже нещасним, сірим життям, самі не розуміючи, що це тільки їх вина, що вони так живуть і не в змозі отримувати від життя свою дозу кайфу. Вони не розуміли, що всі ми гнемо горба на ендорфін, що це і є головним призначенням будь-якої людини – бути щасливим! Щоправда, от багато хто з людей не зовсім правильно розуміють це гасло, витрачаючи час на фізичні, а часто фізіологічні задоволення: карти, випивку, жінок, отримуючи якусь дозу не того кайфу і страждаючи потім уранці докорами сумління, похміллям, боргами та венеричними хворобами.
Я почав мислити по-іншому і жодного разу про це потім не пошкодував. Тому, коли через кілька років після того, як Джим відкрив у мені ендорфіновий краник, одного прекрасного літнього вечора він зупинився біля моєї хвіртки й запропонував вирушити помандрувати, я відразу ж погодився. Тому що я знав: попереду нас чекає ну просто море ендорфіну, за яким ми пливли, пливли, поки не припливли тепер самі знаєте куди.
Наприкінці третього тижня перебування в цьому африканському таборі, коли занепокоєння з приводу довгої відсутності
