який був так далюсенько від нас, дуже повільнюсенько наближався і означав значнісінькі проблеми. У житті я б не повірив, що люди в змозі рити так швидко окопи, якби не брав участь у цьому сам. Причому я бачив працюючого Джеббса, а це було вже саме по собі неймовірною подією, і що заради цього видовища варто було проробляти сюди настільки довгий шлях.
За сорок хвилин, протягом яких хмарка пилу повільно перетворювалася на стовп пилу, що тягнувся за військовим джипом, ми встигли ґрунтовно окопатись, і якби у нас було кілька гармат, Роммель був би нам уже за виграшку. На джипі приїхали двоє. Засмаглі негри, у формі, з автоматами і недобрими обличчями. Ми як могли намагалися надати своїй англійській місцевого акценту й навперебій ним говорили, що ніяких бандитів ми не знаємо, вантажівки їх ніколи не бачили теж, на якому кораблі вони припливли разом із нами, ми не знаємо, і коли вони обіцяли повернутися, ми теж не в курсі. Військові, так і не промовивши ні слова, і, сподіваюся, не зрозумівши нічого з тієї нісенітниці, що ми верзли, проїхали далі до села. Проїжджаючи через півгодини назад, вони знову подивилися на нас, але ми були вже підготовлені – дружно кланялися, казали: «Маса, маса» і махали Джеббсовою білою хусткою в горошок. Коли хмара за джипом почала знову зменшуватися, ми попадали під тент від утоми і нервової напруги та ухвалили спільне рішення: на честь нашого спасіння сьогодні ввечері влаштувати свято, дмухнути і покликати дівок.
Дмухнути – це означало викурити мою заначку – лапату гілочку марихуани, яка вже давно чекає свого часу в книзі, що її читає іноді Джим, де вона дбайливо зберігалася вже не перший місяць в очікуванні особливого випадку. Покликати дівок – це запросити двох метких сестер-черниць, які ще кілька років тому були нью-йоркськими повіями, що потрапили одного разу в неприємну історію у Великому Яблуку, і, щоб не годувати риб у Гудзоні, вони вважали за краще стати на шлях Божий, але якомога далі від рідного берега. Одну з них звали Ельза, а іншу Єлен, хоча вона просила називати її Єлена, щоб вона не забувала своє російське коріння, але ми, звичайно, звали її як нам зручніше – Єлен, а вона більше нас і не поправляла.
Відносини між нами за цей неповний місяць склалися досить дружні, я б навіть сказав, сусідсько-платонічні, хоча, як на мене, то вже пора було переходити до м’ясоїдних, тьху, тобто плотських відносин. Але стратежний Джеббс запропонував не поспішати з цією справою, позаяк вони все-таки черниці, нехай і з минулим, а ми як-не-як тепер науковці, хоч і наймані, і це нас трохи стримувало та дисциплінувало. Джеббс дуже мріяв стати нобелівським лауреатом, а тут такий шанс! Але сьогодні полуда спала з наших очей, і ми замість наукових знову перетворилися на звичайних, які дивом врятувалися, працівників, і тому було ухвалено рішення влаштувати з цього приводу невелике бордельеро місцевого значення із залученням випивки, легких наркотиків, і, сподіваюся, доступних жінок.
Переговірником од нас був одноголосно обраний
