о грінкарти?
З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Ліда.
– Читала в газеті, ну і що? – мляво відповіла я.
– Люди виграють! Це ж для всієї сім’ї! – в голосі Ліди чулося захоплення.
– Може хтось і виграє, та не з моїм щастям. Мені ніколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних білетів на тридцять карбованців, цілих 100 штук…
– Ну? – перебила мене Ліда. – Нічого не виграла? Такого бути не може, зі ста штук хоча один, а виграє.
– Ні, чому, виграла. Один карбованець і одні дитячі колготки за один руб і десять копійок.
– А тут виграють, – не вгамовувалась Ліда.
Жаль загасити такий запал, і я згодилася піти з нею в посольство, хоч я в Америку і не збиралася. Що мені там самій робити? А мої – ні зять, ні дочка туди ніколи не поїдуть, хоча б їх про це умовляв би сам Буш.
Ну, питання – коли, де і в кого можна було отримати анкети – все це, як і завжди, лягло на мене.
І ось ми в посольстві. Пішли після перерви – це час консультацій. До перерви там видають візи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Після перерви – тільки консультують, ну і можна отримати анкету на Грін-карту.
Людей не дуже багато, але все ж таки є. Постояли десь з півгодини. Ліда в одній черзі, я в другій – до різних віконець.
Я ще стояла, коли Ліда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона відійшла від віконця і, проходячи повз мене, прошепотіла.
– Не дали…
Ось і моя черга підійшла.
Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грін-карту.
У відповідь чую запитання.
– А у вас є знайомі в Америці?
– Багато…
– А коли ви поїдете, то до кого?
– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.
– А що вона робить?
– В неї свій косметичний салон.
– А що ви будете робити?
– Зароблю трохи грошей і хочу подивитись Америку, помандрувати.
– А зараз ви десь працюєте?
– Так, на кіностудії, заробляю тисячу гривень в місяць (це я брешу, бо вже ніде не працюю).
– А яка в вас сім’я?
Нічого не розумію. Чому такі запитання? Це ж лотерея! Хто виграє, а хто й не виграє. При чому тут моя робота і сім’я? Хоча, Грін-карта – це ж для всієї сім’ї. Один виграє, а їде сім’я. Та я все одно нічого не виграю…
Ну, відповідаю.
– Дочка, зять, онучка та собачка.
Дівчина-консультант засміялася.
– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!
І пішла десь із моїм паспортом.
Поки її чекала, дивилася, як інші відходили від віконець, тримаючи в руках анкети.
Незабаром підійшла моя дівчина-консультант і протягнула мені паспорт.
Анкети не дала.
Ось і я пролетіла, а вона ж казала, що проблем не буде.
Перегорнула кілька сторінок у паспорті і остовпіла. На одній зі сторінок стояла сине-червона віза на в’їзд в Америку.
Так! Так! Віза, за яку багато б людей віддали шалені гроші!
А я й не знала: радіти мені чи ні. Чим це я так сподобалася, що мені дали візу ось так, запросто?
Вийшла на вулицю, де на мене чекала Ліда.
– Слухай, мені дали візу…
– Не може бути!
– Дивись сама, – я протягнула паспорт.
– Оце так!
З’ясувалося, що Ліді теж задавали такі питання, як і мені.
– Я їм кажу, що мені анкета потрібна, а вони такі питання задають…
Їй не тільки не дали анкету, а ще й штамп про відмову візи в паспорт шльопнули.
Я тягнула до останнього.
Візу мені дали у травні, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.
Все! Їду!
За три дні здала свою квартиру. Це була моя поміч дочці в мою відсутність. Квартиранти – два індуси-студенти. Так не хотілося, щоб знімали іноземці, але, як потім з’ясувалося, були дуже гарні хлопці. Платили справно, і охайно в квартирі було, краще ніж в мене.
Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школі. Він там давно.
