майже доба від нашої останньої розмови. Ти проспала цілу добу. То добре. Ти потребуєш сну.
– Я почуваюся краще.
– Я радий те чути. Знімемо бинти. Я допоможу тобі встати.
Ухопися за мою руку.
Рана гоїлася добре й сухо, цього разу вони справилися майже без болісного відривання бинтів від струпу. Дівчина обережно торкнулася щоки. Скривилася, але Висогота знав, що не тільки через біль. За кожним разом вона знову з’ясовувала величину рани, визначала її розміри. Розуміла – із жахом, – що те, що вона відчувала раніше на дотик, не було кошмаром, викликаним гарячкою.
– Маєш тут якесь дзеркало?
– Не маю, – збрехав він.
Вона глянула на нього, чи не вперше, мабуть, цілковито притомно.
– Це значить, що все настільки погано? – запитала, обережно ведучи пальцями по швах.
– То дуже велика рана, – пробурмотів він, злий на себе за те, що виправдовується і щось пояснює шмаркачці. – Обличчя у тебе все ще дуже спухле. За кілька днів ми знімемо шви, а до того часу я буду прикладати арніку та витяжку з вербени. Не стану вже замотувати тобі усю голову. Добре гоїться. Справді добре.
Вона не відповіла. Рухала губами і щелепою, морщилася і кривила обличчя, випробовуючи, що рана дозволяє, а чого – ні.
– Я приготував юшку з голуба. Поїси?
– Поїм. Але цього разу спробую сама. То принизливо, коли тебе годують, наче паралітичку.
Їла вона довго. Дерев’яну ложку підносила до губ обережно і з таким зусиллям, начебто важила та фунта зо два. Але впоралася без допомоги Висоготи, який з інтересом придивлявся до неї. Висогота був допитливим – і допитливість свою ледь стримував. Знав, що разом із поверненням до дівчини здоров’я почнеться обмін фразами, які можуть пролити світло на таємничу справу. Знав і не міг дочекатися тієї хвилини. Надто довго він мешкав сам-один на пустині. Дівчина скінчила їсти, впала на подушки. Мить-другу мертво вдивлялася у стелю, потім повернула голову. Незвичайно великі зелені очиська, знову звернув на те увагу Визогота, надавали її обличчю вираз невинної дитинки, що явно протирічило паскудно скаліченій щоці. Визогота знав цей тип вроди – великоока вічна дитина, фізіономія, що викликає інстинктивну реакцію симпатії. Вічна дівчинка, навіть коли двадцятий – та й тридцятий – день народження зникне з пам’яті. Так, Висогота добре знав цей тип вроди. Його друга дружина була такою. Його дочка була такою.
– Мушу звідси тікати, – сказала дівчина. – Причому швидко.
За мною женуться. Але ж ти про це знаєш.
– Знаю, – кивнув він. – Це були твої перші слова, які, щоби там що, не виявилися маренням. Вірніше, одні з перших. Спершу ти запитала про свого коня і свій меч. У цій послідовності. Коли я запевнив тебе, що кінь і меч під доброю опікою, ти стала підозрювати, що я спільник якогось Бонгарта і що я не лікую тебе, а піддаю тортурам надії. Коли я не без зусиль довів тобі, що ти помиляєшся, ти відрекомендувалася як Фалька й подякувала мені за порятунок.
