Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський страница 8

Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський Відьмак

Скачать книгу

ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто вправні.

      Власне, за тим заняттям відбулася між ними досить дивна розмова.

* * *

      – Ти не знаєш, хто я така. Навіть не здогадуєшся, хто я така.

      Вона кілька разів повторила те банальне твердження і трохи його роздражнила – його образило б, якби довелося виказати свої почуття такій ото шмаркачці. Ні, цього він допустити не міг, не міг видати й цікавості, яка його дражнила.

      Цікавості, по суті, безпідставної, бо ж він легко міг здогадатися, ким вона була. Молодіжні банди не були рідкістю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, із якою шайки притягували цуценят, жадібних до пригод і сильних вражень. Чи не завжди – на їхню погибель. Шмаркачі, які відбулися шрамом на морді, могли вважати себе за щасливчиків – на менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.

      Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінам – наступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, в’язальний гачок та очікування сватів.

      Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вона – молода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості…

      – Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.

      Висоготі те набридло.

      – Мені не загрожує жодна небезпека, – сказав сухо. – Бо ж яка б то? Навіть якщо з’явиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я, пустельник, можу знати, ким ти є, що вчинила й за що саме переслідує тебе закон? Адже я навіть не знаю, чий закон у цих місцях править, яка й чия тут юрисдикція. І немає мені до того діла. Я пустельник.

      Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.

      – Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його.

      Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома… Перебрав.

      – Та авжеж! – крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. – Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?

      Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.

      – Мешкав тут колись митар, – сказав безтурботно. – То є кадастри й бухгалтерські книжки.

Скачать книгу