style="font-size:15px;"> – Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.
І тут він запитав:
– Скільки?
Я назвав йому цифру. Забіяка присвиснув, але потім сказав:
– Я так розумію, що це тільки частина того, що тобі потрібно насправді.
– Ти завжди був розумним хлопцем, брат мій Забіяка.
– Скажи, а воно того варте?
– Сам подумай.
– З моєї дзвіниці, так не варте. Для мене ж війна, то рідна матір. Це моя стихія, мій бізнес, мої палаци та діаманти з рубінами.
– Не сняться скалічені ночами? Не приходять видіння?
– Про совість – ні слова! В тебе теж її небагато.
– Хто зна…
– Я знаю, – і в цій його останній фразі відчувалася така переконливість та правдивість, що я зрозумів – він дійсно знає.
Забіяка поклав руку мені на плече і стиснув його.
– Я допоможу тобі, Павлуша. Не хвилюйся на рахунок цього. Дам і гроші, і зброю, і людей.
– Останніх не треба, – сказав я, і моя тональність натякнула Забіяці, що в ній ховалася й подяка.
– Як знаєш.
– Повір, так буде краще. І для тебе, і для мене. Та й для усіх моїх хлопців.
– Багато в тебе тих хлопців?
– Достатньо.
– Секретність. Завжди ця клята секретність.
– Куди ж без неї?
– Тільки в кабак! – впевнено заявив він і почав схиляти мене до пияцтва.
– Якщо відмовлю, ти зрозумієш?
– Зрозумію, але не дам грошей.
– Даси, – відповів я, потиснув його руку і пішов геть, слухаючи легкий свист мого друга, яким він намагався зімітувати мелодію далекого афро-американського джазу.
Минали дні, летіли кулі, чимчикували наші справи. Амбіції та наміри окреслювалися в покроковий алгоритм дій, схему взаємозв’язків, павутину людських доль. Утаємниченість зустрічей перетворювалася на маніакальний психоз, але я не заперечував, адже конспірація в моїх життєвих справах вже не один раз грала вирішальну роль.
Березень ми витратили на інвесторів та склад групи. Демагогії, переконання, «за» і «проти», суперечки до хрипу не залишали нам часу на щастя й насолоду. Нами керувала виключно справа. Хтось бачив у ній виправдану помсту, хтось – єдиний шлях перемоги, комусь кортіло просто скоріше закінчити ту затяжну криваву м’ясорубку, яку вже рік крутив кремлівський вожак. Щодо мене, я так і не усвідомив, чого ж прагну я, але про це ніхто не знав. Ми грали роль патріотів, і кожен розумів патріотизм виключно своїм розумом.
Мій список розширювався за рахунок нових прізвищ, адрес, перетину зв’язків, переліку зброї та амуніції. Ми не мали права проминути жодної деталі, жодного покидька, який вирішив погратися у війну. В момент, коли ми дійшли певної згоди і вже намітили першу жертву, Іван Принцип сказав:
– Нам потрібен спеціаліст з отрути. Висококласний фахівець.
Я підвів на нього очі.
– І майстер
