добре пам’ятаю наш останній вечір, коли мені спало на думку влаштувати для хлопців маленьке свято.
– Люба, мені потрібна твоя допомога, – звернувся я до дружини.
Вона блимнула на мене своїми зеленими, котячими очима, і її вуста склалися у хтивій посмішці.
– До ваш послуг, пане генерале, – сказала вона.
Я підійшов до неї ззаду і обійняв за талію. Поволі мої руки почали гладити її животик, підіймаючись до грудей, які вже за мить опинилися у моїй владі.
– Мені потрібні твої подруги…
– Що це ще за фокуси?! – спробувала вона обуритися і вирватися з моїх обійм.
– Це значить, сонечко, що днями у нас буде вечеря. Прийдуть мої близькі друзі. Ми будемо говорити виключно про приємні речі в компанії гарних жінок, слухати музику, танцювати, насолоджуватися миттєвостями життя.
– Вони теж генерали? – вона розвернулася до мене і міцно вхопила мене між ніг.
Я подивився на неї. Не знаю, чого більше було в мені в ту мить – чергової переконаності в тому, що у світі є речі, які ніколи вже не виправиш, або ж надії, що може так і треба. В моєму житті було багато жінок, які не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моїй професії завжди обираєш менше з двох зол. Жіноча дурість проти жіночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першій.
– Бачить Бог, прийде день і усі вони стануть генералами, – сказав я, поцілував її в лоба і додав:
– Дві твої подружки, гарні й розкуті. Вважай це моїм наказом.
Я сказав дві, бо Нечипайло був одружений і в жодному разі не пішов би на зраду.
– Він прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталі вечора.
– Вона в нього доволі вродлива та амбітна. Мірило життя – гроші. Чи зможе вона адекватно сприйняти ваші хороми? – засміявся Мирон, але в тому жарті я почув гірку правду життя капітана СБУ Микити Нечипайла.
Я взявся за організацію невеличкого свята, адже зона АТО була війною. Мої хлопці їхали на війну, де про них не мали знати ані вороги, ані друзі. Їх не було у тій війні, на тому полі бою. Вони мали стати невидимі, тінями, які впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля більше не подарує. І саме в цей момент вони забирають життя у покидьків, які вирішили знищити їхню країну, вкрасти все те, про що мріяли їхні далекі пращури, діди та батьки. Мої хлопці перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завісою таємниці, чиє викриття дарує смерть.
Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звісткою. Я знав ту проблему, але тепер я володів ресурсом, здатним її усунути.
– Я дам йому триста тисяч доларів, – сказав я Мирону.
У відповідь полковник здвигнув плечима.
– Гроші ваші, тому й вирішувати вам.
– Вони не мої, і тобі це добре відомо.
– Але
