певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.
Мирон підійшов до мене.
– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.
– Не зовсім, – пригнічено відповів я.
– Тобто?
– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.
Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.
– Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.
– Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.
– Я вже подумав…
– Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.
– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.
Коли він відійшов, я спитався Євгена:
– Чому саме білоруси?
– А хто? Може казахи чи молдовани?
– Напевно, ти правий.
– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.
Офіціант приніс нам по чарці горілки.
– Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, – зауважив йому Мирон.
– Тобто цілу пляшку горілки? – перепитав спантеличений офіціант.
– Саме так, – відповів йому Євген.
– Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.
– Як це ніхто? А ми? – запитав я.
– Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, – в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.
Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.
– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.
Він подивився на мене і відповів:
– Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.
– Облиште його, – втрутився Мирон. – Він тут ні до чого.
– Така в мене вже манера жартів, – сказав я.
– Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.
– Ось тільки вчити мене не треба! – розізлився я.
– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.
Мирон був правий, а я – ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.
«Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.
– Несподівано,
