що полковник Мирон виїхав на зустріч з важливим агентом. Я подивився на свого помічника і запитав його:
– А тобі звідки знати, важливий той агент, чи ні?
– Я так думаю, – впевнено сказав він.
– Ти менше, хлопче, думай, а більше працюй. Хоча б користь якась буде.
Він опустив голову і пішов геть.
Я не любив того свого помічника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернівецькому СБУ). То був інший субчик, якого мені накинуло керівництво. Можливо, він був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як він опинився біля мене, а не його людські якості. Однією з його функцій, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моїми хлопцями, чого я не міг пробачати нікому й ніколи. Часом, коли я був зовсім не в гуморі, мені кортіло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординація й далека школа зупиняли мої відверті почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене і знали в СБУ.
Мирон з’явився за годину. В його рухах та погляді не було жодної турботи, нервозності чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповідати, так і слухати.
– Як там твій важливий агент?
– Який саме? – не зрозумів запитання Мирон.
– Гаразд. Ти де був?
– На зустрічі.
– З ким?
– Зі спеціалістом з тортур. З тим, якого ви мені порадили.
Я прищурив очі і запитав його:
– І як він? Справив враження?
– Професіонал. Він нам підійде, – була на те суха відповідь Мирона.
– Ти казав йому, хто стане його клієнтами?
– Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?
– Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, – сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.
Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.
– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, – сказав я Мирону.
– А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.
– Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз…
– Що зараз?! – Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.
– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли він ось так дивився на мене. – Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?
Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.
– Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли ініціювали операцію «Ворог».
– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злість, бо він був правий, але людина занадто слабка, аби визнати свої помилки. Навіть, коли вона дуже сильна.
– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Він дивився прямісінько в мої очі і я ледь не схибив,
