усі тут не без характеру.
Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.
Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.
Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумів. Ввечері біля дверей моєї квартири мене перестріла жінка і передала листа.
– Він казав, що вірити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потім зникла.
Прочитавши листа, я не став шукати ту жінку, або ж самого Гаруна, бо розумів, що вже нічого не змінити, не виправити, адже підполковник СБУ Хименко зробив свій вибір. Він був не на користь держави та патріотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я ніколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.
– Знаєш, Євгене, а в Кандагарі Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону після спогадів. – Війна жила в ньому. Він був продуктом свого часу і політики тієї країни, в якій ми усі народилися.
– Ви вважаєте, він може стати нам у пригоді?
– Атож! Він не боїться крові й бруду, так само як смерті та таємниць. Він виконає поставлене перед ним завдання, і ніхто й ніколи не дізнається, хто наказав йому це зробити.
– Ми можемо йому вірити?
– Я йому вірю, – сказав я і попросив рахунок.
Нам не личило влаштовувати нічну гулянку. Наставав час відпочинку.
Наступного дня ми знову зустрілися з Гаруном.
– Ти їдеш з нами, – сказав я йому.
– Звісно, що їду, – посміхнувся він мені у відповідь.
– Я маю прохання.
– Слухаю.
– Мені потрібен камінчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лінію.
– Для якоїсь пасії?
– Ні, – сказав я і махнув рукою в сторону Мирона. – Для одного чесного офіцера, якому знадобляться століття, аби придбати такий камінь зі своїх заощаджень.
– Ти старієш, Бульдоже. Стаєш сентиментальним.
– Дістанеш мені такий камінчик? – я не любив, коли друзі казали мені правду. Я боявся її.
– Вважай, що він уже в тебе. Віддам у Києві. Ви коли відлітаєте?
– Сьогодні.
– Мені потрібно завершити тут деякі справи, і за декілька днів чекай мене на нашому старому місці. Не забувсь, де воно?
Я посміхнувся.
– Таке не забувається.
– Саме так! – сказав він і ми розпрощалися, аби зустрітися в Україні.
За тиждень ми сиділи на квартирі, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то б’ючи холодом, то даруючи тепло. За декілька днів почалося цвітіння, а в Києві
