сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.
– За одного вченого десять невчених дають, – говорила мати. – І ніхто не бере.
Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.
– Ти, брат, у мене герой. – Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.
Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межі спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки. Другого дня тільки під’їхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:
– Нє!
Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:
– І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?
Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.
– Може, тебе хто зурочив? – питала не раз. – Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.
– Ні, мамо, ніхто не зурочив, – Оленка сумними очима дивилася на матір. – Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно…
– Заміж тобі треба, – перебила її мати. – Онде ж находиться людина.
Оленка ніяковіла:
– Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.
– А що там розуміти? – сердилася Наталка. – Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана – тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі – це коли ще в старій хаті жили – і все щось сам у себе допитується, немов божевільний. Добрі люди про хліб дбали та про сім’ю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відмахуєшся, – переводила розмову на інше. – Хороший хлопець, і сім’я у них хороша.
Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.
– Олени ж немає? – озирнулася по хаті.
– Ще не прийшла, – Наталка подала гості стільця.
– То й добре. – Дядичка важко сіла на стілець. – А я, Наталко, до тебе у такій справі,
