сьогодні зі мною покатаємося? – на обличчі грала зневажлива посмішка. – Я не гірше від Грицька об’їжджаю.
Оленка болюче закусила губу і пішла до мотоцикла.
– Я сама, – сказала хлопцю, коли той дістав із кишені ключа і поклав руки на руль.
– Е, ні. Щоб убилася? – заперечив юнак. – А ти, Андрію, об’їжджай вдома свою жінку та дивись, щоб не скинула з ліжка. Чого ти? – глянув на Олену. – Хочеш сама – пробуй, на. – Подав їй ключа і сів на заднє сидіння.
Ще вчора їй здавалося, що ніколи не навчиться рушати з місця, додавати й зменшувати газ, а сьогодні мотоцикл слухався, і дівчина щасливо посміхалася.
– Навчилася трохи, – на ходу обернулася до Григорія.
– Молодець, – гаряче дихнув юнак біля вуха, і його руки, що обережно трималися за куртку, міцно обняли її вище талії, потім боляче стисли груди.
Вона рвонулася, випустила руля, і мотоцикл влетів прямо у жито, що росло обабіч дороги. Постояв, ніби подумав, і похилився на жито. Оленка зіскочила із сидіння, а Григорій уперся ногами в землю, утримав мотоцикла, встав і вивів його на дорогу. Винувато глянув на дівчину:
– Чого ти наїжачилася, наче я вкусив тебе? Ну, що я такого зробив?
Оленка мовчала, дивилася кудись у поле, потім перевела погляд на хлопця – в очах стояли сльози.
– Поїхали до села, – промовила тихо.
– Чому, Оленко? Хіба я щось погане хотів? Я… – Шукав якісь потрібні у цю хвилину слова, бо не вірилося, що вона відштовхне його, хіба не знала, чим катання закінчуються? Просто набиває собі ціну. Посміхнувся. – Не спіши, село від нас нікуди не дінеться, – підійшов, не обняв, а згріб її в оберемок, уп’явся в губи.
– Пусти мене! Пусти, кажу! Сопляк! – Олена з силою відштовхнула від себе хлопця.
Ображений, той стояв і дивився, як вона підійшла до мотоцикла, з силою ударила по «лапці» й сіла. Мотоцикл рвонувся з місця, обдавши його курявою.
– От, чорт, – розгубився Григорій. – Ні, ну ти глянь – сама поїхала, а ти тьопай сім кілометрів пішки, мов дурень той, – стояв на дорозі й дивився, як за мотоциклом здіймався довгий хвіст куряви. – Ну, почекай, прийдеш ти в гараж – я тебе повчу тепер. Я тебе навчу…
Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома і їздила до пізньої осені, аж поки й випав сніг.
Після Нового року їй іще додалося роботи. Вона сиділа у кабінеті голови колгоспу і мало не плакала.
– Даниле Павловичу, я й третій курс не закінчила – який із мене агроном?
– А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.
– Та ви що? – дівчина аж зі стільця схопилася. – Хочете, щоб я на вашій роботі ноги вистягла? В інших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку півколгоспу вішаєте.
– Сядь. Не вішаю я на тебе нічого – головний агроном є, може, й іще когось пришлють, як своїх кадрів не виростили. Тільки не забувай, Олено Миколаївно, – приїжджому спеціалісту не те, що своєму, – де хочеш, хоч із пальця виламай,
