стояли попід стіною.
– Де? – Павлович ковзнув рукою по столу і скинув на підлогу папери.
– Ну де? Де служив. На китайському кордоні. Будуть везти ось із солдатським супроводом. Готуйся зустрічати, і треба організувати похорон. Діждалася з армії сина, от…
Оленка затулила обличчя руками й заплакала.
– Цить. Йди поки. – Данило Павлович поклав їй на плече важку руку. – Тільки нікому – я сам, – додав тихо.
Оленка вийшла з контори і відчула у грудях нестерпну тугу. Дійшла до фельдшерського пункту і ледь не зойкнула вголос.
– Чого це ти, дівко, така страшна? – Параска Микитівна стояла у хвірточці й тримала у руці пляшечку з ліками. Оленка хапала ротом повітря й мовчала. – Знову хтось допік? – жінка дивилася на неї співчутливо. – Не звертай уваги – люди, вони всякі бувають, само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки – спасибі їй, наділила, – показала на пляшечку. – Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.
Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не під’їхав машиною голова.
– Сідай, Микитівно, – вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.
– Що таке? – жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.
Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога – забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на землі виділити одну муку.
– Пустіть мене, – попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під двором. – Я свого синочка сама стріну.
Заточилася у дверях, її підхопили під руки й вивели з хати. Молоденькі солдати й офіцер уже посплигували з машини і з болем дивилися на матір.
Після похорону сина Параска Микитівна на роботу не ходила. Згорьовану жінку забирали у лікарню, та вона не поїхала.
– Померти хочу, – сказала затято. – Не чіпайте мене.
Доярки гуртом чистили й доїли її корів. Між собою майже не розмовляли, тільки схлипували часто, особливо ті, у кого підростали сини. Оленка щодня заходила до Параски Микитівни. Намагалася з нею про щось говорити, але та мало озивалася на розмови, лише тихо стогнала.
– Виходьте, тітко, на роботу, – сказала одного разу Оленка.
Та, здавалося, не почула її, ледве йшла від печі до ліжка.
– Виходьте, – наполягала. – Ольга захворіла, Уляна Трохимівна руку скалічила – корови днями недоєні стоять. Між люди вам треба, однак живою в землю не ляжете, – підійшла до жінки, обняла й, наче малу дитину, пригорнула до грудей.
Поруч
