style="font-size:15px;"> – Нога моя більше у цю хату не ступить. Гуляще стерво, ще вона і мою Любу гудить! – тітка так хряснула дверима, що аж вікна жалібно дзенькнули, й навіть на вулиці було чути: – Повна хата байстрюків, а вона мою Любу зачіпає!
Після того як Дуня пішла, Оленка довго стояла посеред хати, аж поки маленький Івась не озвався на ліжку.
– Ба-ба-ба, – хлопчик намагався уже щось говорити.
Оленка підійшла до нього:
– Бабу, мій маленький, упізнав, а вона тебе от ніяк не впізнає.
Іван кинув цяцьку і радісно простяг назустріч їй рученята.
У травні одружувався Андрій. Привіз дівчину з іншого села, і вся молодь гуляла на його весіллі, тільки Оленку не запрошено. Вона стояла з дитиною у дворі й чула, як голосно сигналили біля клубу легковики.
Іван заковзався на руках і несподівано голосно заплакав, немов хотів комусь на тому весіллі нагадати про себе.
– Не плач, – погладила його по голівці Оленка, – сердишся, що нас не погукали? Але ж ми з тобою завинили дуже, провинилися перед усім оцим світом.
З її очей покотилися сльози, і вона уткнулася обличчям у крихітне дитяче плічко.
З часом про Оленку почали забувати, ніби її й не було у селі. А вона вдень працювала на городі, допомагала матері, а увечері сідала за книги.
– Таки думаєш поступати? – спитала якось мати.
– Не знаю, мамо. Та хрест на собі я не поставлю. Я, мамо, – спіткнулася і замовкла. Потім посміхнулася. – Ось нехай тільки Іван підросте трохи.
– А ти не бійсь нічого, – озвався батько. – Ми допоможемо. Хлопець із нами буде. У дитсадок піде, я вже питав у голови. Ти, дочко, молодця у мене, – і замовк.
Оленка з якоюсь несподіваною тривогою подивилася на батька, але той зосередився на кінчику самокрутки, де тлів гіркий домашній самосад.
Та до медичного інституту вона знову не вступила. На другому екзамені «заробила» трійку з хімії, складати іспити далі не було сенсу. «Значить, мені тільки одна дорога, – думала приречено, – на ферму, у гній. Тоді навіщо мене десять років учили? “Без блату, без хабара…”» – випливло у пам’яті сказане Любою. І вона зацьковано дивилася у завтрашній день, у якому тепер не було місця наївним дівочим мріям. Оленка ще більше змарніла і якось враз подорослішала.
Одного разу Наталка сіпнула чоловіка за рукав, коли самі були на подвір’ї:
– Треба щось робити, батьку, бо пропаде наше дитя.
– Не пропаде, – озвався той.
– Ага, що я, не бачу? – промовила засмучено. – Ні друзів, ні роботи, ні… Чого ти на мене так дивишся? Може, вона ще й за тим негідником сохне, від кого дитятко, – ми ж з тобою нічого не знаємо.
– Нехай на роботу йде. Поки що підмінною на ферму. І хлопчик у порядку буде, – сказав розважливо й замовк.
Наталка теж мовчала деякий час, потім зазирнула чоловікові в очі:
– Чуй, Миколо. Я оце думаю – ми з тобою і самі б дитятко виростили, а вона нехай
