ніби чужі тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посміхнулася і, тамуючи сльози, промовила:
– Пустите… нас двох?
Батько підхопився на ноги й, наче гості, подав їй стільця. Донька не сіла, а пройшла в іншу кімнату й поклала дитину на своє ліжко. Зняла мокре пальто і розвісила на спинці стільця. Озирнулася на двері – батько й мати мовчки стояли посеред хати.
– Мамо, я їсти хочу, – озвалася Оленка першою.
Мати вхопила рогача і кинулася до печі, потім опустила:
– Воно ж усе на столі. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, – розвела руками і схлипнула вголос. – Що ж це воно таке на наші бідні голівоньки?
Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.
– Ви, мамо, не плачте, – промовила тихо. – Якщо скажете – я зараз піду.
Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.
– Ти чого? – Микола з силою смикнув дружину за рукав. – У нас хтось помер? – крикнув у скривлене плакати обличчя. – Хтось на лавці лежить?
– Лежить, хіба не бачиш? – Наталка вказала на двері, де спала дитина.
– Дурепа! Сядь краще! – Микола штовхнув її на диван. – То ж – дитя. Унук твій… чи, – глянув на дочку, – унучка?
– Хлопчик, тату, Іван, – подивилася батькові в очі, – Іван Миколайович, – і дві крупні сльози покотилися по дівочому обличчю.
– Ти чула?! – гримнув Микола на дружину. – Іван! – І високо підняв руку, наче вимірював висоту почутого імені.
– Чого ти розверещався? – Наталка потроху отямлювалася. – Краще спитай у неї, – кивнула на дочку, – сватів ждати у цій хаті й… батька дитяти?
Оленка мовчала, тільки низько опустила голову.
– А йди ти під дурного хату зі своїми сватами, – замість неї відповів батько, – дай дитині спокійно поїсти.
Уночі хлопчик плакав. Оленка по черзі перебирала пляшечки, що приготувала ще у місті. Взяла одну, збовтала, наділа соску. Почула, як мати підвелася з ліжка й мовчки зайшла до кімнати.
– Чого ти цицьку не даєш? – запитала неголосно.
Оленка обернулася до матері й побачила наплакані очі.
– Чого з пляшечки, а не годуєш груддю? – допитувалася та.
Донька на ці материні слова зніяковіла.
– Молока немає чи чого? – не вгавала Наталка.
– Немає, – відповіла, не підводячи погляду.
– А-а, – протягла мати. – А я думала – не хочеш, бо тепер узяли моду…
– Ви, мамо, йдіть, – попросила її донька. – Ідіть, лягайте.
– Аби ж лягти та вже й не встать, – важко зітхнула Наталка. – А мені ж завтра між люди.
Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.
