мені не бреши! Кажи правду, чого те стерво додому не їде? Я ось до вас доберуся. Я побачу, що ви там робите, у тому городі.
– Чого ти, Дуньо, кричиш? – заступилася за Оленку мати. – Приїде твоя Люба. Он же дитина каже, що план на фабриці горить і у вихідні працюють.
– Вони накажуть – ти їм вір. – І вже зі сльозами на очах: – Ти мені скажи, Олено, нічого з нею такого?…
Оленка силувано посміхнулася:
– Та приїде. Казала – може, й на ті вихідні.
Андрій теж не виходив із голови – що подумає про неї, коли вона стільки часу не приїжджає додому? Високий, справді худорлявий, тільки плечі широкі, міцні, юнак стояв перед очима – із самої весни, коли побачила його у невеличкому фойє сільського клубу. Оленка не відразу впізнала хлопця, хоча й знала, що восени повернувся з армії, та вона мало ходила до клубу – мати не пускала, хіба на свята. І то наказувала пізніше десятої години додому не повертатися. Дівчина соромилася друзям сказати, що їй не можна довго гуляти, тому більше сиділа вдома. Андрій тоді не зводив із неї погляду. Оленка ніяковіла під тим поглядом, бо ще не зустрічалася з хлопцями, хіба сусідський котрий проведе з клубу, щоб не боялася. Юнак наздогнав її відразу, коли вийшла з танців. Запізнишся – мати більше не пустить.
– Не боїшся сама? – запитав нарочито весело.
Оленка не знайшлася що відповісти. Так і йшли мовчки, мало не півдороги. Нарешті юнак знову обізвався:
– Я тебе раніш на танцях не бачив. – І додав насмішкувато: – мати не пускає?
– А твоє яке діло? – образилася вона тоді. – Може, й не пускає.
– Справді не пускає? – запитав уже серйозніше.
Оленка не відповіла, тільки опустила голову. Біля свого дому не зупинилася, хотіла відразу зайти у хвіртку, та Андрій притримав її за плечі:
– Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.
Скільки потім тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер…
Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Які розмови підуть по селу – Люба, напевно, поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.
Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила – не пішла у пологове відділення, нарочито відправивши її з-під дверей. Усю ніч не знаходила собі місця, але із самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре – народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.
– Ти не приходь до мене, – аж ніби наказала у кінці розмови. – Не треба – я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.
– Чому? – запитала здивовано Оленка. – Я їсти принесу…
– Не треба мені твоя їжа, – різко обірвала Люба й кинула слухавку.
