матір дратувати. Посидь місяць без сидора – нічого з тобою не трапиться.
– Хіба я тільки за сидором їду? – виправдовувалася Оленка. – Я ж за батьками скучаю…
– А я, думаєш, не скучаю? – спалахнула гнівом Люба. – За батьками… Знаємо, за якими батьками ти скучаєш. До того сухомозкого Андрія мотаєшся. Ще вона когось і обдурити хоче.
– А от і ні, – почервоніла Оленка. – Я не мотаюсь. Я…
Люба голосно засміялася:
– А що – може, він сюди їздить?
Оленка деякий час мовчки дивилася на подругу, потім промовила:
– А що мені тут робити? Сиджу днями у цьому закапелку, наче монахиня, – ні друзів, ні знайомих. Краще б я була на ферму пішла.
– Іще встигнеш, – посміхнулася Люба, але так, мовби скривилася. – Ферма від тебе ніде не дінеться, як і твій отой… Тільки він, Лєнко, не любить дівчаток із кісками, маминих донечок – він тобі цього не казав?
– Чого ти до мене причепилася? – розсердилася Оленка. – Яке тобі діло до нас із Андрієм? Знаєш, Любо, мені інколи здається, що ти ненавидиш мене. А от за що – не можу зрозуміти. Чим я перед тобою завинила?
– Зави-и-ни-и-ла, – немов луна, повторила за нею Люба, вслухаючись у слово. Замовкла і різко відвернулася до стіни.
Останні два тижні на роботу не ходила – написала заяву на звільнення і днями лежала на ліжку. Хазяйці квартири сказала, що хвора, і та зовсім не заходила у дівочу кімнату. Годинами Люба лежала без сну. Оленка чула, як вона притишено стогнала серед ночі. Раділа, коли йшла на роботу на цілу добу, і кожного разу поверталася додому з тривогою. У село не їздила, хоча й знала, як хвилюються батьки, писала листи, виправдовуючись і обіцяючи скоро приїхати. У маленькій кімнатці разом із Любою і сама почувалася приречено, чекаючи того, про що обидві уникали говорити.
Перейми почалися у неділю вранці. Люба голосно зойкнула і злякано сіла на ліжку.
– Чого ти? – Оленка розплющила у темряві очі. – Що таке?
– Не знаю. Здається, почалося. Хоча іще рано, а може, й ні-і-і…
Оленка підвелася, увімкнула світло. Обличчя Люби, й без того бліде, дужче зблідло, в очах розпач.
– Що мені робити? – прошепотіла до Оленки. – Страшно, ой, страшно, – підборіддя тремтіло, а лице кривилося від болю.
Оленка підійшла, присіла на краєчок ліжка:
– Не бійся – усі народжують. Будемо збиратися в лікарню.
– Я не того, – в очах Люби стояли сльози. – Я боюся, що буде потім зі мною, куди я дінуся? Ти поки нікому не кажи, добре? Хто питатиме – я додому поїхала.
На вулиці випав сніг, тільки-тільки прикрив сіру буденність асфальту. Мляво горіло світло у вітринах магазинів. Порожні тролейбуси шурхотіли містом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один із таких тролейбусів із промерзлими вікнами і зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогін, до крові кусаючи губи. Біля дверей пологового будинку взяла
