style="font-size:15px;"> – Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки – нехай лежить. – Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.
– Кажу ж тобі, – Оленка почала розмотувати дитину. – Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.
На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.
– А це вже ми знімемо, – легенько розв’язала й почала читати: – «Хлопчик – Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла – Самойлюк? – Оленка здивовано глянула на Любу. – Як це – Самойлюк, а не Карпенко?
Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:
– Потім поясню.
– Ні, поясни тепер, – Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. – Чому дитина записана на моє прізвище?
– Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, – розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. – І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.
– Ти все брешеш, – Оленка пильно глянула подрузі в очі. – Я зараз поїду в лікарню.
– Нікуди ти не поїдеш, – Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. – Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися – подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш.
– Але ж так не можна, – Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. – Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно…
– Що тобі ясно? Що? Те, що мені треба було на вулиці народжувати без документів? – мало не крикнула Люба. – Іди, коли хочеш, – розказуй.
Оленка нікуди не пішла, а на другий день Люба її попросила:
– Лєнко, відчергуєш, побудеш із малим, а я до матері з’їжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.
Із села приїхала сердита й схвильована.
– Дурепа стара, – промовила ще з порога. – Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очі не показуєшся? А спробувала б я їй за дитину сказати… З’їздила до матері, називається.
– Що ж нам тепер робити? – запитала злякано Оленка.
– Не знаю, – Люба безсило притулилася до дверей. – А ця сліпа курка вже виганяє з хати?
– Ще нічого не казала.
– Ну й добре, – полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.
Немовля спало на ліжку поруч із матір’ю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо – вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався, напоготові була пляшечка з дитячою сумішшю – Люба ще у пологовому будинку відмовилася годувати груддю. Тільки тоді, як подруга йшла на роботу, вона залишалася з дитиною сама. Одного разу Оленка повернулася з чергування і не застала вдома ні Люби,
