воно тобі? Ходімо вже на роботу.
– Та я, кахи, – Дуня зацікавлено провела очима по хаті, – це ось хлібинка і коржики як положено, – підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. – Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре…
Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.
– Казала, своїми очима бачила вчора, – продовжувала Дуня, – то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй – де б воно узялося, а вона хреститься, божиться…
Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.
– Ідіть, тітко, – сказала так тихо, що й мати ледве почула. – Ідіть, – промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.
Та злякано позадкувала до дверей:
– А я хіба що – люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? – У цей час у кімнаті запручалася дитина. – О, бач, – посміхнулася радісно Дуня, – хе, а вона на людей кидається, – відступила до дверей. – Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.
– Не принесла, бо… – зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть – це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом – про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?
– Ну, чого ти кричиш? – нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. – Хіба я винна, що твоя мати – сучка? – промовила і злякано озирнулася на двері.
Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.
– Де це ти набрався? – Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.
– Із хлопцями унука замочили, Івана, – посміхнувся широко, – щоб ріс здоровий.
– Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він – замо-о-чили, – перекривила чоловіка.
– Що ти все – плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я не буду, – надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. – Дурна гуска, – промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.
На вихідні молодь з’їжджається у село – хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися
