голос в Оленки зірвався. Вона розпачливо глянула на двері вокзалу, надіючись побачити там і Любу, та інші люди заходили й виходили, а її не було. Підбігла до машини. – Чому ви його забираєте?
Міліціонер міцно взяв її за лікоть:
– Ти знаєш, чия це дитина?
– Знаю, – і замовкла. Якась іще не усвідомлена думка майнула, наче блискавка, й Оленка опустила голову.
– То ти, може, й знаєш, чому вона дві години сама пролежала на вокзалі? – уважно глянув у розгублене дівоче обличчя. – Одумалась, – похитав докірливо головою і підштовхнув до інших дверцят автомобіля, – доведеться тобі тепер із лікарні забирати, якщо віддадуть.
Коли біля входу до дитячого відділення вийшли з машини, немовля заплакало.
– Дайте мені хлопчика, – простягла руки Олена.
– Навіщо ж ти кидала? – запитав суворо лікар і не віддав.
– Кидала? – повторила за ним і замовкла.
Лікар відчинив двері.
– Проходь, – кивнув їй головою.
У приймальному передпокої поклав немовля на кушетку, повернувся до Олени.
– Як же це ти? Спочатку залишаєш, пишеш оце, – тицьнув дівчині в обличчя якийсь папірець, – потім біжиш забирати. А що буде завтра? У тебе є документи?
Оленка витягла із сумочки паспорт і простягла лікарю.
– Самойлюк Олена? Галино Львівно, – звернувся до чергової медсестри, – передзвоніть, будь ласка, у пологове відділення, спитайте: чи народжувала у них десь три тижні тому хлопчика оця мадам, на прізвище Самойлюк?
Медсестра зневажливо глянула на Оленку й почала набирати якийсь номер. А та, мов уві сні, дивилася на лікаря, дитину й мовчки себе запитувала: «Чому я тут? Чому я все це вислуховую? Це не моя дитина, і нехай розбираються з нею самі. Ну Люба, ну і сволота. “Я їду із сином далеко”, – згадала записку і криво посміхнулася. – Треба нарешті сказати правду».
– Подивіться на неї, – поклала телефонну трубку медсестра, – вона ще й усміхається, замість того щоб отут із сорому згоріти. У відділенні кажуть, що ти й там підозріло поводилася й ту крихіточку нещасну відмовилася годувати груддю.
– Що? – не зрозуміла Оленка.
У цей час немовля знову заплакало. Дівчина підійшла і взяла його на руки. Хлопчик затих, тільки оченятами уп’явся у неї, ніби відчував, що вона може зараз піти й залишити його отут. Оленка глянула у ті оченята, і щось перехопило їй подих. Вона притулила дитину до грудей і несподівано для себе промовила:
– Я забираю його назад. Де та записка?
Лікар мовчки простягнув їй зім’ятий аркуш паперу, потім щось сказав, та вона не почула. Поклала записку до кишені, не читаючи, й вийшла на вулицю. Якусь мить постояла за дверима, намагаючись усвідомити свій вчинок, подивилася на людей, що снували сюди-туди, і невпевнено ступила назустріч новому життю – з чужою дитиною на руках.
Січень того року видався мокрим. Маленькі
