Люба сама заново почала затягуватися. – Якби я могла, я б його так перетягла, щоб і не кавкнуло. Тільки воно, падлюче, ані зривається, ані отруюється. Знаєш, скільки я гидоти всякої перепила? Наче й замре – думаю: ну, все, а воно потім знову ворушиться. Що йому іще зробити? Ну, що? – втупилася в Оленку безтямними очима.
– Уже нічого не зробиш, – як могла, розважливо промовила та. – Собі тільки наробиш лиха!..
– Зроблю! – перебила її Люба. – Ось побачиш.
– Збожеволіла, – Оленка відступила до дверей. – Ти збожеволіла.
– А ти?! – Люба хотіла сказати щось іще, але тільки звузила очі, у яких була сама ненависть. – Менше гавкай. Тобі добре, а мені як? Що мені з ним робити – з’явитися у село, щоб мати убила? – впала на подушку і вибухнула плачем.
Оленка щільніше зачинила двері, підійшла до подруги.
– Не плач, Любо. Може, й справді можна щось придумати – поки не їхати у село…
– Я придумаю, – Люба відірвала від подушки заплакане лице, – я вичавлю його зі свого життя, – щосили здавила обома руками живіт, мовби зараз хотіла роздавити дитину.
Коли вона пішла на роботу, Оленці захотілося поблукати містом. Перед невеличким дзеркалом розчесалася й нараз відчула, як страшенно хочеться зібрати речі й піти на вокзал. Навіть пошукала очима свою велику сумку. Потім посміхнулася невесело і пішла у нервовий міський ранок.
Трохи більше, ніж за тиждень, поїхала додому. Ще звечора Люба наказувала:
– До нас не заходь. Мати прибіжить, скажеш – не можу приїхати й не скоро зможу. Фабрика – це їй не колгосп, нехай не думає. І дивись мені, не ляпни чогось. Комусь проговоришся – я знаю, що із собою робити.
Додому Оленка приїхала пізно. Біля хвіртки трохи постояла – боялася, що до хати зайде й розплачеться ще біля порогу. Батько з матір’ю вже повечеряли: мати щось робила коло печі, а батько читав за столом свіжу газету.
– От і поміч приїхала, – зрадів уголос, – а ти журилася.
Наступного дня із самого ранку Оленка вийшла на город. Мати умовляла ще поспати, бо ж он яка змарніла, та донька не послухалася. Взяла у повітці корзину й заступ, глянула на сусідський двір і пішла працювати у найдальший кінець. Але Дуня вгледіла її відразу, не встигла вона накопати й корзину картоплі.
– А моя де? – гукнула прямо з двору.
Оленка почула, та не розігнулася, тільки ще дужче почала налягати на заступ.
– Ти що, оглухла? – підійшла Дуня до неї.
– Та ні, ось виберу, – Оленка ховала очі, щоб не дивитися на тітку.
– Чого Люба не приїхала? – спитала сердито, мовби саме Оленка була в цьому винна.
– Вона, тітко, не може, – дівчина дивилася не на сусідку, а на заступ, – вона на роботі сьогодні, – і відчула, що червоніє.
– На роботі? – перепитала Дуня. – А-а. Тоді на тому тижні нехай приїде. Скажеш їй, що і вдома роботи багато.
Оленка старалася, працювала, не розгинаючись, навіть обідати не входила до хати. Вже під вечір,
