хотіла знову програвач увімкнути, але передумала.
– Ні, давай поговоримо, поки в хаті нікого немає. Це серйозно, – обличчя дівчини й справді стало серйозним. Вона глянула на подругу, запитала: – Ти куди думаєш йти на роботу?
Оленка знову здвигнула плечима:
– Не знаю. Мати каже – на ферму, – голос дівчини жалібно затремтів. – Мені тепер однаково.
– Ну в тебе й мати, – Люба криво посміхнулася. – Салтичиха. Невже ти її послухаєш? Глянь на себе, Лєнко. Ну, глянь, – схопила подругу за руку, потягла до дзеркала, що висіло над столом. – Подивися. Тебе одягни по-людському – королева. А уяви себе кожного дня у гною. Та через три роки ти бабою старою станеш.
– Не стану, – Оленка висмикнула руку. – Я через рік знову буду вступати.
Люба засміялася й сіла прямо на стіл.
– Після ферми у столичний медінститут?! Без блату, без хабара? Невже це літо нічого тебе не навчило?
Оленка відійшла від дзеркала, стала біля одвірка.
– Кажи, що хотіла, бо я піду додому.
Люба зневажливо глянула на подругу.
– Не сердься, а подивися на життя реально. Для тебе ж самої краще буде. З твоїми батьками медичного тобі не бачити. Хочеш учитися – заробляй стаж. Поїхали зі мною в місто – я собі роботу знайшла, і тобі знайдемо. Підеш у лікарню прибиральницею, тоді точно вже вступиш.
– Оце і весь твій секрет?
– Ні. Мій секрет… – Висмикнула із пластмасової вази живу квітку й переламала навпіл зелене стебло. – Мені треба пройти медкомісію – без цього на роботу не беруть. Ти мені допоможеш?
– Я? – Оленка здивовано подивилася на подругу. – А сама – хвора, що не можеш?
– Може, й хвора, – Люба повертіла у руках зламану квітку, хотіла поставити назад у вазу, але квітка впала на стіл. Вона взяла її і викинула через вікно на вулицю. – А тобі це запросто, – зіскочила на підлогу. – Будемо удвох у місті жити, квартиру знайдемо.
– Добре, – нехотя погодилася Оленка, – тільки якось воно…
– Та припини ти, – обірвала її Люба. – Наче в школі. Піди ще у своєї матері дозволу спитай, то вона наробить крику на всю вулицю. І моїй нічого не кажи, бо тоді точно обидві опинимося на фермі.
Наталка, як могла, умовляла доньку, потім розсердилася:
– Чого ти поїдеш – шукати хвороби на свою голову в місті? Хіба у селі немає роботи?
– На ферму, мамо, чи з тобою в ланку? Усі їдуть, одна тільки ти мене не пускаєш, а я вже й роботу собі знайшла, – Оленка з надією глянула на батька, що мовчки сидів на маленькому саморобному стільчику і курив у прочинені двері. Батько по черзі дивився на дружину, на доньку і думав щось своє.
– Ото – робота? – мати докірливо похитала головою. – Ферми побоялася, а гівно носити за всіма не гидуєш. Ще побачиш, що то за робота. Любка, не бійсь, на фабрику ушипкалась, а ти… тьху! От тобі й інститут, от тобі й академія. А ти чого мовчиш?! – гримнула на чоловіка.
