Не роздягаючись, упала на ліжко, обличчям у подушку.
Наталка й собі беззвучно плакала, витираючи рушником вимитий посуд. А вдосвіта побачила, як донька збирає речі.
– Куди це ти? – запитала тривожно.
– Поїду, мамо. – Від безсоння обличчя в Оленки поблідло, під очима темні кола, а в очах – відчай пораненого птаха.
– Куди? – Наталка стояла в самій сорочці й по черзі дивилася то на доньку, то на дитя, що уві сні солодко смоктало гумову пустушку.
– Не знаю, мамо, – голос доньки зривався на плач, – десь знайду місце, ніж отут, – схлипнула, затулила обличчя дитячою пелюшкою, і плечі її затремтіли.
– А ти ж як думала? – у Наталки самої навернулися сльози. – Було тоді шануватися. Було тоді… – І теж схлипнула. – Думаєш, нам із батьком легко від людей очі ховати?
– От я й поїду…
– Їдь. – Наталка висмикнула з її рук пелюшку. – А онука я не дам.
Оленка здригнулася, почувши те «онука», пильно подивилася матері в очі.
– Не дам хлопця, а ти сама як хочеш. Собі, може, й даси раду у чужих людях, тільки не Івану – так, мій маленький? – повернулася до ліжка, взяла дитину на руки. – Ходімо до діда, мій онучечок. Дід хороший – він любить Іванчика. А мама – кака. Нехай їде, – вийшла з кімнати, підійшла до ліжка, легенько штовхнула сонного чоловіка. – Посунься, Миколо, хай дитя коло тебе поспить.
Чоловік здивовано глянув на дружину, потім посунувся на самий краєчок, поклав на дитину широку долоню.
– Таке, – розсердилася Наталка, – поклав лапище на животик – задавиш.
Микола забрав руку.
– А як упаде? – спитав винувато.
– Не впаде, як не зіпхнеш, – озирнулася на доньку, що заплакана стояла у дверях, похитала докірливо головою і нічого не сказала.
Оленка не поїхала з дому ні того дня, ні наступного, ні через місяць. Жила усамітненим від села життям і часом не могла осягнути, що відбувається з нею. Дивилася, ніби збоку, на себе й на людей і намагалася зрозуміти, чи правильно вчинила. І кожного разу життя підказувало протилежні відповіді. Годувала дитину, купала, прала пелюшки, але все тільки тому, що так потрібно робити. А коли по кілька ночей маля не давало заснути, докоряла собі, що забрала, і ненавиділа Любу. Інколи відкривала паспорт, дивилася на запис «діти». Син. Посміхалася гірко й подовгу стояла біля вікна, у яке було видно Любину хату. Спочатку жевріла надія, що та одумається, повернеться й тоді для неї закінчиться ця добровільно взята на себе ганьба. Але по весні перестала надіятися, коли тітка Дуня зайшла до хати усміхнена, у руці тримаючи листа.
– Я тобі привіт несу. Ось, – підняла конверт над головою, – Люба прислала.
В Оленки схвильовано забилося серце, і вона ледь стрималася, щоб не вихопити його із тітчиних рук.
– Де вона? – запитала тихо.
– На БАМі моя Люба. Тепер усі туди їдуть. На ось, прочитай, – переможно тицьнула
