зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.
Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.
– Краще б ти не йшла з ферми, – жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: – Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.
– Як воно – навчання? – запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно. А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.
– Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.
– Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, – переводив голова розмову на жарт.
– Ага, – сумно посміхалася Оленка, – скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом…
– Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, – перебив її Данило Павлович.
– Вона мені й не треба, – огризнулася дівчина. – Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви – ячмінь, наче на зло.
– Це вже я з Тита спитаю.
Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці – просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.
Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».
– А якщо мотоцикла? – обернувся біля дверцят машини.
– Що – мотоцикла? – не зрозуміла Олена.
– У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?
Оленка посміхнулася:
– Незручно наче.
– Буде зручно, коли для діла, – голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. – Ну, Тит, ну…
Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:
– Ти чого свого коня не забираєш?
– Якого коня? – здивувалася та.
– Павлович сказав – для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.
– Ой, Тихоновичу, – замахала руками Олена. – Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.
– Та… які там права, – Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. – У нас що – на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.
Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.
– Із тебе могорич, Миколаївно, – озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. – Хлопці на совість постаралися. Гришо! – гукнув
