саме не так, як потрібно. Не часто, але зривався на крик, потім іще більше сердився від того, що мусив кричати. – Якщо він у тебе ще раз перевтомиться, переводь його на ферму.
– А кого я на трактор посаджу?
– Сам сядеш. Я з вами панькатися не буду сьогодні, коли у полі стільки роботи, а в декого дірява горлянка на першому місці.
Олена не помічала весни, тієї, що примушує відчувати, яке ж воно прекрасне, молоде життя, завмирати серце у солодкому щемі. Немов чорногуз, ходила полями, глибоко грузла у свіжовиораній ріллі.
– Що ти там довбешся – я що, перший рік орю? – Андрія Олена не впізнавала. Часто неголений, з набряклим обличчям і колючими очима, у яких прохоплювалася відверта зневага.
– Може, й не перший. Тільки ти ось не виорав, а пошкрябав землю. Бур’ян увесь зверху, тут і культиватор не допоможе.
– Щось ти дуже розумна стала. Це не…
Та Олена різко обірвала його:
– Знаєш що, Андрію? Я у тебе про себе нічого не питаю, а бригадиру скажу, що ти знущаєшся над землею, а не ореш.
Андрій примружив очі, ніби дивився проти сонця:
– І чого ти так лізеш зі шкіри? Авторитет у начальства заробляєш чи просто корчиш із себе, мовби ніхто не знає, що ти за цяця?
Олена не слухала його більше, повернулася й пішла до мотоцикла. Голова піднята, в очах ні крихточки болю. Струнка. У теплій шкіряній куртці й вузьких джинсах, заправлених у невисокі гумові чобітки. В Андрія щось боляче ворухнулося в грудях, але він плюнув собі під ноги й повторив:
– Корчить із себе…
Олена поїхала прямо на тракторний стан. Побачила бригадира біля сівалки й під’їхала туди мотоциклом.
– Ви, Тихоновичу, подивіться на поле, як ваші хлопці орють. Один гній на той світ уорав, другий не оре, а шкрябає землю.
Василь Тихонович, середнього зросту літній чоловік із чорними, наче в цигана, очима, глянув на Олену:
– Думаєш, я їх змушу краще орати?
– А невже дивитися, як вони знущаються з землі? Що на тих полях виросте, тільки насіння переведемо?!
– Було б у мене механізаторів удосталь, я б знайшов, як із ними балакати. А так… Сама бачиш – всі тікають із села у місто, ніби там медом намазано. Зайди он у школу, запитай: хто з випускників у селі залишиться? Ніхто. Скоро одні пенсіонери та каліки житимуть по селах. І що тому Андрію скажеш? Він завтра кине трактора й будь здоров. Тоді зовсім заспіваємо – і з оранкою, і з посівною.
– Але ж і так не можна. – Олена озирнулася по двору – там стояло кілька тракторів, на яких нікому було працювати. Довго мовчала, потім промовила з болем: – Ну, не можна ж глумитися над землею тільки тому, що нікому на ній працювати. Земля нас за це ще покарає.
Яра пшениця зійшла дружньо і в червні викинула зелені стрілочки колосків. Тит Феодосійович тільки посміхався, а Данило Павлович уголос радів:
– Якщо вродить, я тобі, Олено Миколаївно, премію випишу, персональну, за ініціативу й агрономічний
