що сміє обійтися без дійсної провідної касти».
Щось подібне наступило і в нас, коли на спорожніле місце провідної верстви вдерлася демократична інтелігенція зі всіма своїми поняттями, смаками й поглядами свого обмеженого життєвого простору, який аж ніяк не приготовляв її до відповідального завдання зайняти місце правлячої касти. Скінчилося це так, як мусило скінчитися: захоплена ідеєю загального добробуту, вона мусила скінчити рабством. Грушевський почав з негації староукраїнської культури в ім’я «інтересів народу-маси», щоб потім, в ім’я нібито інтересів тої маси, кликати нашу інтелігенцію під прапор московського більшовизму. Куліш і Драгоманів, виходячи з інтересів і кругозору сільської громади або хутора, з кругозору хохла, що «не в його дусі була державність», – прийшли до пропаганди злиття України з Московщиною. Це було нове санкюлотство, його апотеоз в політиці, в культурі, в соціальнім будівництві, в релігії. Це була спроба сплебеїти наш національний ідеал, спроба, яка довела в політиці до ідеалів Шельменків і пізніше тиранолюбства, в соціальнім житті – до ідеалу татарських людей, в культурнім – до безбожництва, до адорації матерії, «блага загального і матеріального добробуту», в мистецтві до ідеалізації загумінкової ідилії, розслаблюючої і вбиваючої енергію, в літературі до ідеалізації сірої людини, з її упадками й егоїстичними вибриками. Політично це були «наївні мрії мужика, що поза свого громаду або повіт не бачив світу і не піднісся думкою до зрозуміння вищої суспільної організації» (Франко про Драгоманова). Цю свою мудрість протиставили вони відразу вашій старій мудрості «Патерика», «Бджоли», «Ізмарагдів», «Ізборників», «Літописів», «Діаріушів» тих епох, коли ми жили повним національним життям і коли націю представляла, як це нормально в кожній суспільності, її правляча каста. В своїй переоцінці вартостей наші смердофіли почали звати трусість – гуманністю, мужність – жорстокістю, відвагу – забіяцтвом, стоїцизм – монахоманією, невблаганність у поборюванні зла – ексклюзивністю, прислужництво – реалізмом, вірність ідеї – фанатизмом, безпринципність – об’єктивністю, нерішучість – розважністю, отарність – солідарністю, буденну працю – героїзмом, героїзм – авантюрництвом і романтикою, вірність засадам – доктринерством, хамелеонство – швидким розумом, дряблість – шляхетністю, безформність – красою, хохлацьку хитрість – державною мудрістю. Це був кодекс вартостей навіть не здорової народної маси, а кодекс вартостей плебея. Тому відгородилась народницька інтелігенція від культури старого Києва, від князів, старшин, провідників, одшельників і аскетів, взявши собі за взірець національного відродження селянина, простолюдина, хуторянина, хохла з домішкою ідеалів Базарових і Марків Волохових, ідеалів здекласованої голоти. Належачи до верстви підвладної, та інтелігенція і скінчила як верства підвладна. Ідеологія голоти розцвіла пишним цвітом серед третьої еміграції, по Другій світовій війні, її головними
