«хамами і розбійниками» князів і гетьманів, яким завдячувала нація свою консолідацію, а пам’ятники культури тої касти уважав вартим того, щоб їх «кинули у піч». З тим самим туподумством смерда, накидався на старшину запорозьку ще один апостол черні О. Назарук. Він виховував галицьку суспільність в ідеях, що російська цариця «Катерина зробила велику прислугу українській нації, зруйнувавши ґрунтовно гніздо розбишацтва на Запоріжжі» (з якого вийшли Д. Вишневецький і Хмельницький!), нападав на Шевченка, «який рішучо помилявся, думаючи, що вона (Катерина) доконала вдову сиротину».
Відразлива була ідеологам смердів і суспільна структура київської і козацької України. Грушевський оббілює ганебної пам’яті «татарських людей», які «за краще вважали мати діло безпосередньо з ордою, піддавшись їй, ніж бути ще в додатку, об’єктом княжих котор і боярського корму». Це була виразна преференція загальної рівності під тираном – ієрархізованій свободі під власними володарями. Бо в татарів, панувала «ще непережита мораль родово-племінного колективу», а в «класово-здиференційованому громадянстві» князівського Києва панував «індивідуалізм і егоїзм». В однім випадку примітивна спілка рівноправних родів під чужим деспотом, мила нашому демократові, в другім – високоорганізована європейська суспільність, ненависна демократам через свій індивідуалізм і свою ієрархію.
Не терпить цієї ієрархії і Куліш. Він ревізує з «білоробів городян», під якими розуміє правлячу касту, кпить з організаційно-цивілізаційної акції тої касти «князів з дружиною», які устави народові дали, мурами міста обгородили і навчили народ хвалити Бога, принесли народові ремесло, науку й торгівлю.
Життя в суспільності йде, на їх думку, автоматично, великі люди та їх дух, як рушійна сила, яка рухає матерією, масою, – не існує для них. Навіть такі героїчні постаті, як Хмельницький, розвінчують вони, скидають з постаменту героя на користь пасивної маси.
Сумцова разить ціла ієрархічна будова нашої суспільності, що, як у дзеркалі, відбивалася, наприклад, в устрою Києво-Могилянської академії. Його разить ідея «субординації» цієї суспільності, дратує «дисципліна» в вихованні, дратує виріжнення здібніших і усування ледачих, дратує селекція. Бачить у ній нарушення милої демократові рівності.
Сумцов, учепившись ненависної йому духової культури Києво-Могилянської академії, рівночасно влучає і в суспільну структуру тої доби, бо в устрою академії, як сонце в краплі води, відбивалася ціла структура козацької суспільності, організованої козацькою старшиною. Сумцов протестує проти духу «командирства» й дисципліни, якою та суспільність пересякла «згори додолу», проти поділу на «сенатус і популюс», проти ієрархічності, проти «довгого ланцюга начальників і підвладних», проти «дуже складної організації начальницької залежності і послуху», протестує отже проти самого принципу залежності й послуху, принципу двох верств,
