– познайомите мене з молодими,Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!
Не піду я, Марино, набулась я із ними.
Та і не знала, що ти ось нагрянеш,
Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…
А це щось пригнало, бач, наче навмисне.
Невпокоєність, туга, якесь очікування.
Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.
І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…
А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.
Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!
Марина поволі загортає голову Мавки в брезент, поволі кладе загорнуте в багажник. Стоїть, думає, видно, вагається. Потім рвучко сідає в машину. Машина рушає. Степанида довго дивиться їй услід – туди, де димок куріє над майстернею, куди між негустим лісом тягнуться електричні і телефонні проводи.
Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.
Недарма мій Михайло так ввивався,
Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!
Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.
Як вона теше з тих пеньків фігури,
Сокирою орудує як, господи! Як гупотить по каменю!
Хіба це бабська, людоньки, робота?!
Таж вона цілу ніч, бува, все гатить, гатить
То долотом, то рашпілем, то свердлом,
А вранці мокра – сто потів посходило.
Хіба ж оце, скажіть, жіноче, бабське діло!
А ця Марина – хіба ж природа нас для цього сотворила?
Хіба для молотка? Для рашпіля? Чи, може, для зубила?
Бодай би вас, чоловіків, пропасниця побила!
А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!
А що ж мені з Наталкою робити?
Привіються-таки до мене зараз, ось побожусь,
Украсти дівку – о, на це він годен!
А далі що? До баби під спідницю! Така романтика!
Волинська майстерня Марини Турчин. Високо на похилій стелі сарая впасовано великі вікна зі свіжими сосновими рамами. В майстерні світло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоїть ліжко і дубовий столик. Невеличка кухонька. В самій майстерні вибудовано антресолі, де стоять погруддя, закриті то целофаном, то брезентом, а то і зовсім розкриті. Найбільше скульптур з дерева, переважно з липи, з каменю – з білого мармуру, сірого граніту. Переважають мадонни – відома «В’єтнамська мати» з руками, сплетеними назад, мати сама розстріляна, дитина – жива, визирає з-за спини; «Мати-балерина», «Мати-шахтарка», «Праматір всього сущого», «Майбутня мати», «Мати космонавта», «Матері молодогвардійців»; багато дитячих скульптур, прекрасних чоловічих торсів. На стінах «Піета» і «Давид» Мікеланджело, «Мадонна» Рафаеля, «Мати Хорватія» Івана Мештровича, кілька репродукцій Мура і Архипенка, «Заньковецька» і «Леся в Ялті» Галини Кальченко, «Княгиня Ольга» і «Соломія Крушельницька» Теодозії Бриж, скульптури Мухіної і Голубкіної. Кілька робіт Михайла Турчина – окремо. Над усім – його «Мавка», сама безпосередність, юність, чистота і одвертість. Тахта стоїть в кутку. Торшер. Магнітофон. Приймач на столику. Телефон з довжелезним шнуром. Поруч – багато пеньків і колод, кілька мармурових і гранітних брил. На одній із скульптур, можливо, саме
