ошелешена)Савицький, ви не того…
Як – збито Мавку?.. Хіба її можна збити?
Можливо, Марино Іванівно, бульдозером, танком,
БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.
Зачепити плечем її біле рамено —
І Мавка в болоті білим череп’ям
Кличе на поміч, про допомогу волає…
Скільки ж туди, до урочища Вовчого?
Десяток із гаком. Поїхали?!
І треба ж до всього ще й Мавку!
Звідки дізнались ви, Іване Івановичу?
Хазяїн подзвонив у Спілку.
До вас подзвонив… Вас попередити…
Дзвоник його навздогінці за вами летить —
Звати його Іван Іванович Савицький…
Облиште виглуплюватись, Іване. За віщо
Все так на мене за кілька цих літ навіжених:
Смерть чоловіка, смерть матері… Смерть Мавки!
Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?
Навіщо такий божевільний розбіг?
Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —
За кожен грам щастя тонну лиха відважує…
Перша частина
Весна з соловейком у пазусі
Вдалині видно довгий дерев’яний сарай над озером – це волинська майстерня Марини Турчин. З комина в’ється димок. Стежка з горба збігає вниз до гори. З іншого краю озера видно контури дивного птаха, який весь поривається злітати і злетіти не може – це радар. Внизу біля дороги, на воринні, сидить баба Степанида – Степка. Вона чекає. Зіщулена, згорблена, як вузлик життя, який меншає щоднини. Вона чогось чекає, вичікує на щось. Щось їде – це машина Марини. Машина повільно, надто повільно під’їздить до баби. Баба не ворухнеться. Марина виходить з машини, цілує бабу в руку без слова, Степка цілує Марину в лоб – без слова. Марина сідає внизу, у ногах баби Степаниди…
Що то за димок над комином?
Щоб тепло було, щоб зима вивітрилась.
Маєте щось на душі – кажіть, Степанидо Іванівно!
Всього відразу не можна – вже краще по крапелині.
Тоді ходімо до майстерні – там слова вийдуть кращі.
Там слова вийдуть гірші, тут – трохи вітром візьмуться.
Хочу диму, хочу вогню, он як куріє. Ходімо!
Марино, Марино, і воно тобі треба – і стільки?!
Чого ти на мене дивишся пильно і моторошно?
Гадаєш, відьма знову пісеньку свою заводить.
Гадаєш, напророкувала, наврочила – і по всьому.
Ні, не по всьому – на мене ланцюг свій
Доля твоя накидає, на мене… Марино, Марино!
Хочу диму березового, хочу вогню малинового —
Мене уже та й по всьому нічим уже не збентежиш:
Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,
Спалимо їх в каміні разом з дрівцятами вкупі,
Слова горять,
