оту, в морози,Бо од Петра цілий рік – ні півслова.
Телеграму таку йому дівка сковерзувала:
«Так як я без тата і без мами, то разом з бабцею Степою
І разом з нареченим моїм Василем Копачем
Просимо тебе на весілля. Твоя Наталка по „Наталці Полтавці“».
Коса зачепила за камінь – Петро приїхав.
Уявляю собі, що тут сталося…
В тім-то й річ, молодице, що зась твоїй уяві.
Що, Петро приїхав… і убив…
Не убив, а украв…. серед білого дня…
Украв… серед білого дня… що украв?
Не що, а кого, Наталку украв з весілля!
Степка ридає. Марина її заспокоює.
Не плачте, моя дорога мамо, не треба.
Не плачте, їй-богу, вони знайдуться.
Бодай би вони пропали, чого їм знаходитись!
Зараз такі, молодице, безбожні часи настали,
Зараз дівка без її власного дозволу не крадеться.
А як украв уже, щоб ти був запропастився,
То колись уже ховалися на край світу —
На Сахалін чи десь на Вогненну Землю,
А зараз оце – під спідницю до баби…
Як це – до баби? Вони що – у нашій хаті?
В тім вся біда, що не в моїй вони хаті.
Колись то було, років, мабуть, з п’ятдесят,
Це було за Польщі, коли я дівувала,
Так украв був один дівку таки з весілля,
То аж в Америці опинився був з нею.
Тепер оце аж приїхали – пан такий, хоч куди,
Миє вікна в ООНі і, кажуть, якось без ганчірки.
Так приїхав оце в село і думав, що мирно буде.
А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:
Сидір, що сторожем на конюшні; на вухо недочуває,
Вибив американові переднього золотого зуба,
Замірявся й на другого – сільрада притримала.
Одсидів своє за напад на іноземця.
Та який він йому іноземець, коли першу жінку украв?
А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибір, як у пазусі,
А вона його, внучка моя, приконвоїрувала до баби.
Та й як ще украв, хіба по-людськи украв?
Машину чужу на цугундер, сидить в кабіні
І до Наталки виморгує: «Давай, мовляв, скільки чекати!»
Дурепа моя розвісила вуха, молодого – рукою,
Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,
І нумо до нього в машину, в весільнім вінку.
Петро таки на БелАЗі, а Копачі – легковими за ним,
Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!
Летіли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,
бортом зачепили.
Що воно тепер буде! Смерть – Копачі сказали!..
Марина тільки тепер усвідомлює зв’язок всіх останніх подій, без слова підводиться, підходить до машини, відкриває багажник, виймає забруднений брезент – на брезенті одбита голова білої Мавки.
Господи, це ж чия голова?
