style="font-size:15px;"> – Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, – заперечив Берія.
– А тобі ніби хочеться.
– І мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Лєнін?
– Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?
– Да ти ж його сам і визвав.
– Я? – вибалушив очі вождь.
– Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.
– Так я що, казав саме його викликати?
– Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.
– А-а, – закивав радісно Сталін, – так це він «Щорса» зняв?
– Він! От бачиш – признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…
– Так це ж режисер, а не художник.
– Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей – сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.
– Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? – Тяжко зітхнув Сталін. – Добре, а шо було далі?
– Як? А ти шо, не помниш?
– Да у нього ж страшні провали, – озвалася Мать Революція. – Він не пам’ятає, куди люльку подів, не то шо…
– Про провали нам давно ізвєсно, – сказав Берія. – Але одне дєло люльку загубити, а друге – державу.
– Е! – стрепенувся Сталін. – Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!
– Правильно гне! – підтримала Берію Мама. – Держава – не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.
– Коротше, – вів далі Берія, – ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь, і давай отдельну картіну.
– Ну і що? Не заслужив я, чи що?
– Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив.
– І я заслужила! – нагадала про себе Революція.
– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.
– Так, – кивнув Сталін. – Це пам’ятаю. А що далі було?
– А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
