Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.
Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б’ючи себе по боках та мало не гигикаючи.
Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну Революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.
Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.
– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Які в мене талановиті діти!
– А ось і солодке! – оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.
– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де різні там розочки, пташечки, листочки?
– А де напис «Смерть космополітам»? – трахнув кулаком Молотов.
Ворошилов нервово облизався, але запізно.
– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.
Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.
– Всьо! – сказала Мать Революція. – Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!
– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.
Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія, і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.
– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. – І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.
– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта мені пожаліли!
– Нічого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.
Саме в цей момент з’явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.
– Во! Приказ про твій розстріл! – Він тішився неймовірно.
– А Йосип Віссаріонович підписали? – поцікавився я.
– Конешно підписали. Так шо я тебе вб’ю.
– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.
– Справді? – витріщив баньки Лаврентій. – Чому?
Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.
– Тому, що такого ще не було, аби
