що всі щиро раділи, коли збиралися разом. Для цього треба було саме п’ятьох. Не менше й не більше. Позаяк правильний п’ятикутник утворюється з п’яти рівних за довжиною сторін. Саме це промовляли їхні обличчя.
Звісно, Цкуру з радістю, навіть із гордістю, думав про те, що він вбудований у цей п’ятикутник як його невід’ємний елемент. Він любив усіх чотирьох і надзвичайно цінував те почуття єдності, що існувало поміж ними. Як молоде деревце втягає з ґрунту корисні речовини, так само Цкуру в період свого дорослішання отримував від них потрібну поживу, що ставала йому за життєво необхідний харч, відкладалася в організмі як джерело енергії про запас. І все ж таки… У глибині душі Цкуру завжди боявся, що колись він випаде із цього тісного товариського кола, що його відкинуть – і він залишиться сам. Раз у раз у його думках з’являвся неспокій, наче похмура зловісна скеля, що під час відпливу виринає над морською поверхнею.
– Он як, залізничні станції тобі подобалися ще з таких малих років! – захопливо сказала Сара Кімото.
Цкуру кивнув. Трохи обережно. Він не хотів, аби вона вважала його схибленим на своїй професії маніяком, а таких можна часто зустріти під час навчання у політехнічному університеті чи на роботі. Хоча, ймовірно, він таким і є.
– Так, залізничні станції мені чомусь подобалися з дитинства, – визнав він.
– Ого, вельми послідовний життєвий шлях, – сказала вона.
Хоча сказано це було із зачудуванням, Цкуру не відчув у її тоні негативних ноток.
– Але чому це власне залізничні станції, а не щось інше, я не можу як слід пояснити.
Сара усміхнулася:
– Може, це просто покликання?
– Може, й так, – погодився він.
«І чому ми затіяли цю розмову? – думає Цкуру. – Адже це трапилося так давно». Якби так тільки було можливо, він хотів би назавжди витерти це зі своєї пам’яті. Але Сару чомусь цікавили спогади про його шкільне життя. Що це був за ліцей? Чим він тоді займався? Цкуру і сам незчувся, як почав розповідати про дружню спільноту п’ятьох. Чотирьох різнобарвних і безбарвного Цкуру Тадзакі.
Обоє зараз сиділи у маленькому барі на задвірках Ебісу.[4] Планували повечеряти в невеликому японському ресторані, який запропонувала Сара, однак при зустрічі виявилося, що вона пізно пообідала і їсти їй не хочеться. Тож вони скасували замовлення столика і вирішили десь випити коктейлю, закусуючи сиром і горішками. Цкуру не заперечував, бо також не встиг зголодніти. Він узагалі не їв багато.
Сара була старшою за нього на два роки і працювала у великій туристичній фірмі. Вона розробляла і планувала закордонні тури для груп. Тому природно, що часто їздила у відрядження в інші країни. А Цкуру працював у залізничній компанії, яка покривала регіон західного Канто,[5] а точніше у відділі, що займався конструюванням і утриманням вокзальних споруд (робота
Один із доволі старих районів центрального Токіо, популярний як місце зустрічей, побачень, модних бутиків і ресторанів, однак не такий дорогий, як інші центральні райони з гарною атмосферою.
До регіону Канто належать Токіо та шість навколишніх префектур.
