все було чудово. На весняні й осінні вихідні, на літні й зимові канікули, тільки-но в університеті не було навчання, я відразу їхав до Наґої і намагався проводити з ними якнайбільше часу. Як і раніше, ми дружили і тісно спілкувалися.
Можливо тому, що Цкуру не бачив друзів тривалий час, коли він повертався у рідне місто, вони завжди мали про що поговорити. Коли хлопець був у Токіо, решта збиралися учотирьох. Але щойно Цкуру повертався до Наґої, їхня п’ятірка відроджувалася (звісно, що зустрічалися і втрьох, і вчотирьох, якщо комусь перешкоджали обставини). Ті четверо, що залишилися у рідному місті, легко приймали Цкуру, наче й не було жодної часової перерви. Принаймні зі свого боку хлопець зовсім не відчував, щоби їхня дружба дала якусь невидиму тріщину чи якийсь не такий дух завитав у повітрі. Його це дуже тішило. Тому навіть не переймався тим, що ні з ким не потоваришував у Токіо.
Сара пильно на нього поглянула:
– У тебе не було жодного друга в Токіо?
– Не вдавалося ні з ким потоваришувати. Чомусь… – відповів Цкуру. – Я від природи не дуже товариський. Але й не замикався у собі чи щось таке. Це ж уперше в житті я мешкав сам, міг робити, що хотів. Якоюсь мірою я з приємністю проводив час. Токіо обплутане залізницею, як павутиною, станцій має – без ліку. Якщо все оглядати, то часу наче й не було. Я ходив на різні залізничні станції, вивчав їхню будову, робив рисунки, занотовував свої спостереження у зошит.
– І приємно, і цікаво, – сказала Сара.
Однак навчання в університеті не було дуже цікавим. На перших курсах базової освіти предметів зі спеціальності читали обмаль, більшість лекцій була нудною і нецікавою. Попри це хлопець відвідував майже всі заняття, адже вступ до університету дався йому нелегко. Старанно вивчав німецьку та французьку мови. Відвідував гурток із розмовної англійської. Своєрідним відкриттям для нього став той факт, що він має дар до вивчення іноземних мов. Однак у своєму оточенні Цкуру не натрапив на нікого, хто викликав би в нього зацікавлення. У порівнянні з чотирма яскравими і натхненними хлопцями та дівчатами, з якими він познайомився у ліцеї, всі інші видавалися йому малоцікавими, позбавленими наснаги й індивідуальності. Він не зустрів нікого, з ким хотілося би довше поговорити, ближче зійтися. Тому в Токіо переважно був сам. Завдяки тому він почав читати більше, ніж раніше.
– І тобі не було сумно? – спитала Сара.
– Я розумів, що самотній. Але мені не було дуже сумно. Тоді я навіть вважав, що це нормально.
Він був молодим і багато чого не знав про те, як влаштований світ. Та й Токіо, нове для нього місце життя, разюче відрізнялося від того середовища, в якому він жив раніше. Відмінності перевершили всі його попередні уявлення. Вони виявилися більшими, а їхній зміст – у десятки разів багатоманітнішим. У будь-чому варіантів вибору було забагато, люди спілкувалися дивно, час спливав надто швидко. Тому він не міг віднайти рівноваги між собою та навколишнім світом. Ну і найважливішим було те, що тоді він
