голосом – усі повідомляли, що його друзів немає вдома. Цкуру коротко, але ввічливо дякував і клав слухавку. Цього разу переказувати нічого не просив. Адже як він не зможе довго витримати цієї ситуації, очевидно, що й вони також не зможуть постійно вдавати, наче хлопців чи дівчат немає вдома. Принаймні хтось із їхніх родичів щось їм та й скаже. Цкуру обрав таку тактику: якщо він продовжуватиме їм телефонувати, врешті має бути якийсь відгук.
Очікування справдилися – і по восьмій вечора йому зателефонував Синій.
– Вибач, але припини нам телефонувати, – сказав він.
Отак відразу і без передмов. Ніякого «привіт», ані «як справи?» чи «давно не бачилися». Єдиним його реверансом у бік ввічливості було «вибач».
Цкуру вдихнув повітря, подумки повторив слова свого співрозмовника і почав швиденько міркувати. Він хотів відчитати емоції в його голосі. Але фраза Синього була не більш ніж формальним виголошенням застереження. Для якоїсь емоції там не залишалося жодної щілинки.
– Якщо всі цього бажають, то я, звісно, не телефонуватиму, – відповів Цкуру. Слова вилітали з його вуст майже автоматично. Він намагався говорити врівноважено і спокійно, але власний голос для нього самого звучав зовсім незнайомо. Як голос когось, хто живе десь далеко і з ким йому досі не доводилося зустрічатися (та й навряд чи колись доведеться).
– Ну то добре.
– Я не робитиму нічого, що може бути комусь неприємним, – сказав Цкуру.
Синій видав якийсь звук, щось середнє між зітханням і гуком згоди.
– Але я хотів би знати, що стало причиною цього, – мовив Цкуру.
– Я не можу відповісти тобі на це запитання, – відрубав Синій.
– А хто може?
На протилежному кінці дроту ненадовго запала тиша. Як товста кам’яна стіна. Було ледь чутно, як носом втягують повітря. Цкуру чекав, уявляючи плескуватий м’язистий ніс Синього.
– Сам подумай, то зрозумієш.
Цкуру на мить втратив дар мовлення. Що той верзе? Самому подумати? Що він іще може подумати? «Та я вже скоро перестану бути собою, якщо ще більше про це думатиму!»
– Мені прикро, що так трапилося, – сказав Синій.
– І решта також так вважає?
– Еге ж. Усім прикро.
– Чуєш, що ж усе-таки трапилося? – допитувався Цкуру.
– А ти себе спитай, – сказав Синій.
Цкуру відчув у його голосі ледь помітне тремтіння. Але тільки на мить. Ще до того, як він надумав, що йому відповісти, у слухавці залунали короткі гудки.
– Це все, що він тобі сказав? – спитала Сара.
– Розмова була дуже короткою. Докладніше вже не пригадаю, – відповів Цкуру.
Вони розмовляли, сидячи одне навпроти одного за маленьким барним столиком.
– А після цього ти мав можливість поговорити про це з ним або з кимось іншим?
Цкуру
